Костянтин Киріце - Замок дівчини в білому, Костянтин Киріце

Дівчина в білому здригнулась і знову пильно глянула на Марію. Обличчя її спершу зашарілося, потім зблідло. Вона ніби пригадала щось… Великий стіл, покритий червоним сукном… У залі — учні, і острах, і хвилювання, і надії… Вона навіть почула басовитий голос: «Першу премію за твір!..» І навіть побачила, як м’яко ступає по залі чорнява дівчина, котрій ніби вся кров прилила в обличчя…

— Ви Марія Флореску? — спитала по-справжньому схвильована дівчина в білому.

— Так, — відповіла, теж хвилюючись, Марія.

Дівчину в білому знов обступили спогади. Тоді вона щойно вийшла з лікарні: менінгіт тримав її в ліжку майже два місяці… Вона була квола, боліла іноді голова… Але таки пішла на конкурс… вона ж бо чекала його цілий рік… Велика зала… За партами повно хлопців і дівчат… За однією з парт сиділа й вона… писала… писала… Про ліси і замки… про великі темні зали… про дівчину в білому, що велично ступає по мармурових плитах… Почувся дзвінок… І шелест зошитів… Старенька, сива, як голуб, учителька зупинилася біля її парти… А вона писала собі… Учителька попросила зошита… Дівчина тремтячою рукою подала… Потім знову та ж сама зала… Басовитий голос: «Друга премія за винятково цікавий, на жаль, незакінчений твір…» Але в залі не підвівся ніхто… Знову той самий басовитий голос назвав прізвище автора… Але й цього разу ніхто не відповів… Авторка плакала, забившись у куток, плакала гірко, беззвучно… Це була перша поразка в її житті…

— Ви Марія Флореску? Але ж ми з вами ніколи не були знайомі…

Марія злякано звела руки. Стара, що досі мовчала й чекала, нарешті дала собі волю:

— Що тобі тут треба?.. І як не сором так нахабно брехати?.. Геть звідси!

Образливі слова старої стосувалися ніби не до Марії. Всі її думки, всі ображені почуття націлилися тільки на білу з’яву — збентежену, злякану, поблідлу. Марія глянула їй просто в очі й різко сказала:

— Ти бридка! Боягузка!

Марія не оглядалася. Пішла швидко, майже бігцем, ледве стримуючись, щоб не заплакати.

2

Дівчина в білому таки прийшла на матч. Вибрала вільне місце неподалік від рингу і почала нишпорити поглядом, ніби шукала когось. Побачила Марію і втупилася в неї поглядом. Але в очах Марії — лише презирство. Навіть не глянула на неї.

Тік і Дан знали, що сталося вранці біля хати старої карги, але так потерпали за Урсу, що лише безсило здвигнули плечима й вирішили відкласти розмову про дівчину в білому на наступний день.

Особливо непокоївся Тік, бо й тренер Урсу, як відчув малий, був якраз не в гуморі. Він чув на власні вуха, як той повчав свого учня: «Не бійся, Урсу! Не забувай, що я тобі казав. Перемога у твоїй руці, у твоїй тактиці, у твоєму крюкові».

Але Урсу лише буркав щось у відповідь і хитав головою.

Усе це могло означати що завгодно, тільки не впевненість у перемозі.

Тікові було ясно, як день, що з Урсу скоїлося щось неймовірне. Адже він добре знав, з яким нетерпінням чекав той зустрічі, як ретельно готувався до неї, і ось — маєш! — за якусь годину перед матчем у нього замогильний настрій, а не хвилювання й рішучість людини, котра готується ступити на найвищу сходинку в своєму житті.

На якусь мить Тікові закортіло розказати Урсу про сигнали, якими тренер керуватиме боєм свого учня. Урсу тоді щомиті знав би наміри свого супротивника, бо малий запам’ятав чисто все, навіть краще, ніж той бридкий здоровило. Але ця страхітлива думка блиснула лише на мить. Тік — прихильник справжнього спортивного духу. Він не може вдаватися до підступності, бо це дало б одному з бійців додаткову, підлу зброю в руки. Адже яка різниця між тим, що Урсу знав би бойові сигнали свого супротивника, і тим, що приховав би в рукавиці шматок свинцю?.. Але й це ще не все. Урсу не тільки не послухав би його, але й зневажав би потім усе життя.

Тік знов подався в роздягальню. Тренер масажував свого учня, не дивлячись йому в обличчя, зате Тік добре бачив це обличчя, на якому вимальовувалась та сама печаль, навіть ще більша. Малий спробував підбадьорити друга й сказав, кліпаючи очима: мовляв, той здоровань похваляється скрізь і всюди, що пошле його в нокаут уже на самому початку матчу, але в Урсу навіть кутики вуст не здригнулися, не проглянуло навіть презирство. Лише тоді, коли тренер пішов залагодити якісь технічні справи, Урсу нарешті спромігся на слово:

— Лучія прийшла?

Тік, звичайно, відповів жартом, бо вирішив, що це саме та мить, коли можна розвеселити друга:

— Хто? Вона? Вона прийде?! Я можу битися об заклад, що Лучія зараз розраховує швидкість процесів у кістках обличчя боксера, в котрого двадцять зустрічей на рік і чотири поразки через відмову виступати… Ніби ти її не знаєш!..

— То вона навіть не прийшла?

— Чого ти так хвилюєшся за неї? — загарячкував малий. — Коли вона вчинила тобі якусь капость, то, клянусь, їй доведеться вивчати бокс або самбо, щоб урятуватися від моєї помсти…

— Ні, Тіку… Це набагато серйозніше…

— Ну, Урсу, це ти геть несерйозний, коли вважаєш, ніби може бути щось серйозніше, ніж…

— Тіку, тобі цього не зрозуміти… Я образив її…

— Подумаєш! Пошли її к бісу! Я сам би її…

На жаль, Тік не встиг заспокоїти свого друга, бо в роздягальню зайшов тренер — нагадати, що матч починається за кілька хвилин.

— Отже, домовилися, Урсу! Укріпи його віру в легку перемогу. Хай він забуде про всяку обачність… Дай йому заробити кілька легких очок… А коли він відкриється, підчепи його крюком…

Але малий далі не слухав, бо поспішив залишити тісне приміщення й зайняти своє місце за дівчиною в білому. Він заздалегідь прикріпив там папірець, де великими літерами виведено коротке ім’я: «Тік». Перш ніж сісти,