Теодор Драйзер - Стоїк, Теодор Драйзер

милі, замикаючись кінцями, щоб потяги тієї й іншої лінії могли робити наскрізні рейси, й обслуговували весь район, починаючи з Кенсінгтона й Падінгтонського вокзалу на заході, аж до Олдгейта біля Англійського банку на сході. Отож усі головні вулиці, діловий центр, квартали, де перебували магазини, театри, найбільші й розкішні готелі, вокзали й будинок парламенту — все було охоплено цими лініями.

Сіппенз швидко з’ясував, що ці лінії через зношене обладнання й недолуге керівництво ледве окупають витрати на них. Але їх можна зробити набагато більш дохідними, оскільки, окрім омнібусів, ніякого іншого зручного сполучення між цими районами не було.

Більше того, застаріла система парової тяги на підземних залізницях викликала все більше й більше невдоволення публіки; і молоді фінансисти, що цікавилися будівництвом підземки, схоже, мали бажання переобладнати лінії, пустити електричні потяги й повністю їх оновити. Одним із них був лорд Стейн, про якого Сіппенз чув ще від Ковпервуда, — великий акціонер Районної підземної дороги і досить помітна людина у вищому лондонському світі.

Ця ситуація, описана в довгому листі Сіппенза, сколихнула Ковпервуда. Ідея з використанням центральної петлі, якщо узятися за діло негайно й отримати концесію на будівництво гілок, дасть йому саме те, що йому потрібно, — контроль за всією майбутньою системою підземних доріг.

Однак, якщо не вивернути власні кишені, звідки він дістане таку суму готівкою? Мабуть, не менше ста мільйонів доларів! Навряд він може зараз кого-небудь захопити своєю ідеєю, щоб одержати фінансову підтримку, тим більше що нині діючі лондонські лінії ледь окупають себе. Зважитися на таке підприємство зараз, звісно, справа вкрай ризикована. Їй має передувати дуже тонка рекламна кампанія, яка б представила його в найвигіднішому світлі.

Ковпервуд подумки перебрав у пам’яті всіх визначних американських фінансистів, їхні установи й банки — особливо на сході, — де він, спираючись на свої колишні угоди, міг би знайти партнерів. Треба переконати їх, що в цій справі він прагне аж ніяк не надприбутків, а насамеред суспільного визнання. Береніс, звичайно, права: це остання й найбільша з усіх його фінансових справ, — звісно, якщо з цього щось вийде! — безсумнівно має відрізнятися від усіх його колишніх авантюр, аби стерти пам’ять про всі його старі гріхи й шахрайства.

У глибині душі він, звісно, не збирався зовсім відмов­лятися від тих старих трюків, до яких він удавався в організації й експлуатації міської залізничної мережі. Радше він розраховув, оскільки його прийоми були не так широко відомі в Англії, як у своїй країні, на можливість заснувати кілька акціонерних компаній — для кожної окремої ділянки і кожної окремої проектованої гілки або підземної мережі, що потребує переустаткування. Довірлива публіка однаково кинеться купувати ці «розведені» акції. Звичайний прийом. Публіці завжди можна нав’язати що завгодно, якщо тільки переконати її, що справа є респектабельною і надійною. Звісно, все залежить від репутації, солідності й рентабельності підприємства, — тут не обійтися без певних зв’язків. Обдумавши цей план, Ковпервуд відіслав телеграму Сіппензу з подякою і наказом залишатися в Лондоні до подальших його розпоряджень.

Тим часом мати Береніс приїхала до Чикаґо й вони тимчасово влаштувалися по-сімейному. Береніс і Ковпервуд, кожен по-своєму, пояснили їй ситуацію і плани, які мали поєднати їх у подальшому житті. Хоча місіс Картер спочатку й у розмові з Береніс, звісно, дала волю сльозам, шкодуючи, як завжди, про своє минуле, що, як вона не без підстави вважала, було головною причиною, яка штовхнула її дочку на цей ризикований крок, — одначе вона була зовсім задавлена горем, як їй іноді здавалося у хвилини каяття. Адже Ковпервуд все ж таки видатна людина, і, крім того, він сам запевнив її, що Береніс не тільки отримає за заповітом значну частину його капіталу, але й навіть, якщо Ейлін помре або коли-небудь погодиться на розлучення, він обов’язково одружиться з Береніс. Тож поки нехай усе залишається як і раніше: він друг місіс Картер і опікун її дочки. І що б не сталося, які б плітки не виникали з цього приводу, слід наполягати на цьому поясненні. Звичайно, не слід занадто часто з’являтися разом на публіці і взагалі триматися суспільних умовностей. Що б вони з Береніс не задумали, це буде їхньою приватною справою, але вони ніколи не подорожуватимуть в одному потязі чи одним пароплавом і не зупинятимуться в одному готелі.

У Лондоні ж, як вважав Ковпервуд, має бути активне світське життя, до якого вони зможуть долучитися, а якщо вдасться встановити зв’язки з високими фінансовими колами, то Береніс і її мати допоможуть йому в організації зустрічей з фінансовими магнатами й ділками у своєму будинку. Тут він покладався на вміння місіс Картер створити таку домашню обстановку, що цілком відповідатиме становищу заможної вдови, яка подорожує зі своєю дочкою.

Береніс — адже, власне, це було її ідеєю — була в захваті. І навіть місіс Картер, забувши про те, що Ковпервуд видавався їй безжальним егоїстом, що ніколи не поступиться своїми інтересами й комфортом, слухаючи його, майже готова була повірити, що все йде на краще. Береніс представила їй ситуацію з Ковпервудом суто з практичного боку:

— Я дуже люблю Френка, мамо, — сказала вона. — І я буду поруч із ним, наскільки це можливо. Він ніколи не намагався завоювати мене — ти знаєш. Я прийшла до нього сама, і сама запропонувала. Справді, мені вже давно, відтоді, як ти сама мені зізналася, здавалося нечесним, що ми живемо на його гроші. Це значить усе брати й нічого не давати взамін. Одначе я виявилася такою самою боягузкою, як і ти колись, занадто розніженою і непристосованою, щоб зважитися жити без засобів до існування. А саме так би й було, якби він нас залишив.

— Ах, я знаю, ти права, Беві! — сказала її мати, наче вибачаючись. — Будь ласка, не дорікай мені. Я так від цього страждаю. Дуже тебе прошу! Адже я завжди думала тільки про одне — про твоє майбутнє.

— Ну, годі, мамо, і я тебе прошу! — намагалася втішити її Береніс, яка все ж таки любила свою матір, хоч якою недолугою й нерозсудливою вона могла бути. Щоправда, коли Береніс була ще школяркою, вона трохи презирливо ставилася до смаків, думок і суджень своєї матері. Одначе тепер, дізнавшись про все, вона подивилася на неї іншими очима; і, хоч не виправдовувала її цілковито, але вибачала й співчувала