Петро Кралюк - Богдан Хмельницький. Легенда і людина, Петро Кралюк

відповісти силою. При цьому говорив, що хоче напасти на татар і пропонував Хмельницькому взяти участь у цій акції.

Після цього Богдан, бажаючи помститися, почав агітувати козаків підняти повстання. Але він розумів, що козацької сили в цій справі буде замало. І ніби, розмірковуючи зі змовниками, натякнув на те, щоб вдатися за допомогою до татар. Далі в Грондського подана дуже цікава інформація про те, як досягалося порозуміння з татарами. Її варто навести повністю:

Можемо констатувати, що польські автори середини й другої половини XVII ст., негативно оцінюючи Хмельниччину та її вождя, вважали козацьке повстання випадковістю чи непорозумінням, викликаним помстою ображеного Богдана, який відзначався певними здібностями, зокрема військовими, але був людиною непевною, схильною до бунту.

«Деякі козаки завважили: «Вкажи нам лише, пане Хмельницький, спосіб дійти до ладу з татарами...» А ті, що знали про плани короля, налягали на Хмельницького, щоб той говорив докладніше. Тоді він промовив: «Не можу довше укривати від вас, братці, того, що король уже віддавна, маючи намір розпочати війну з турками, для сеї цілі мав приготоване заграничне військо, але задля опору державних панів мусив відправити його. Тепер він намовляє нас, аби ми робили напади на турецькі краї і таким способом змусили турків до нападу на Польщу, аби в такім разі польські можновладці хотя-нехотя мусили організувати оборону. А щоб ви повірили, що се правда, ось вам лист короля, переданий мені канцлером у часі його відвідання, ось вам хоругов і булава, передані мені при таких і таких свідках із тим, що король хоче мене поставити гетьманом. Я не захотів прийняти сього уряду, знаючи, що дехто, може, здібніший за мене, і не бажаючи на власну руку братися до такого великого діла. Тут він предложив зібраним усе те, що згадав у своїй промові, і представив свідків, а потім мовив далі: «Маючи се все в руках, думаю, що добре буде післати з-поміж нас послів до татар і сповістити їх про королівські плани і при тім порадити їм, що, коли хочуть жити з нами в спокої, нехай допоможуть нам воювати Польщу, а коли ні, то виповісти їм війну. Думаю, що вони не довго будуть вагатися. Бо вже й так вони були би напали на Польщу за відмову данини, коли б ми їх не вдержали. А тепер через останній напад Конєцпольського вони розсерджені до крайності»[67].

Звісно, це оповідання Грондського отримало відповідну літературну обробку. Можливо, щось домислив автор, щось міг домислити й Любовіцький, від якого Грондський, імовірно, його почув, та й Виговський щось теж міг додати від себе, подаючи свою оповідь у вигідному для козацької старшини світлі. Але наведене оповідання видається достовірним — принаймні виглядає набагато достовірніше, аніж вищенаведені оповіді про початок Хмельниччини Пасторієм, Твардовським та Коховським. Треба враховувати й те, що наведена інформація мала своїм джерелом оповідь Виговського, який був людиною, наближеною до Хмельницького, й багато про нього знав.

Думку, що саме особиста образа Хмельницького призвела до повстання, поширювала і козацька сторона. Адже тоді повстання отримувало моральне виправдання як помста за зневажену честь, гонор. Подібне бачення також із розумінням сприймалося польською шляхтою.

Ярема Вишневецький

Хмельницькому, як антигерою в польських писемних пам’ятках середини й другої половини XVII ст., часто протиставляються, як герої, король Ян Казимир (тут, звісно, спрацьовували роялістські погляди) і князь Ярема Вишневецький. Пізніша польська історіографія, зокрема в ХІХ ст., відійшла від таких спрощених підходів. Але їх успішно «воскресив» Генрік Сенкевич у згадуваному романі «Вогнем і мечем».

Ще одне відносно достовірне свідчення про Хмельницького залишив венеціанський дипломат Альберто Віміна да Ченеда (справжнє ім’я — Мікеле Б’янкі; роки життя — 1603–1667)[68]. У червні 1650 р., як представник Венеціанської республіки, він з дипломатичною місією прибув до Хмельницького, аби умовити того приєднатися до антиосманської коаліції. Щоправда, Віміна лише представляв венеціанського посла Ніколо Сагредо у Відні і не мав повноважень укладати угоди й договори. Вірчу грамоту та посольські інструкції йому підписав Сагредо, який склав також листа до Хмельницького.

У своїх листах до віденського посла Віміна подав цікаву інформацію про Хмельницького. Він також є автором праці «Історія громадянської війни у Польщі», надрукованій у Венеції в 1671 р.[69].

У цій книзі дещо є про походження Хмельницького. Хоча козацький вождь іменується варваром, але автор зазначає, що гетьман походив із шляхти. Батько Богдана був литовським шляхтичем, який втік до запорізьких козаків, аби уникнути судової кари. Відзначає Віміна й освіченість Хмельницького. Говорить, що той навчався в якійсь гуманістичній школі в Кракові. Через те був набагато освіченішим, ніж інші козаки[70].

Причину козацького бунту Віміна також бачив у особистій образі Хмельницького, в якого ніби гетьман Станіслав Конєцпольський відібрав «сільце Суботів». А син гетьмана, королівський хорунжий, посадив майбутнього козацького вождя в темницю. З ув’язнення Хмельницького звільнили приятелі, які й допомогли йому втекти на Запоріжжя[71].

Проте набагато цікавішим є лист Віміни, де він оповідає про своє посольство до Хмельницького і де навіть поданий словесний портрет Хмельницького (один з небагатьох прижиттєвих описів козацького вождя).

Історія цього посольства така. Віміна отримав від венеціанського посла у Відні Сагредо доручення з’ясувати, наскільки вірні відомості, поширювані у Варшаві, про намір кримського хана спільно з козаками напасти на Порту. Коли такі наміри у них справді є, то їх бажано було б підтримати, пообіцяти допомогу Венеціанської республіки — щоправда, лише в загальних виразах, до отримання подальших інструкцій.

Якщо ж би виявилося, що такого наміру у татар і козаків немає, то послові доручалося зіграти на почуттях Хмельницького. Він мав оповідати козацькому ватажку, як то його цінують у Венеції. Говорити про важке становище, в якому опинилася Османська імперія, де розладнане управління і зріє невдоволення у війську. Шість років Порта даремно напружує свої сили для боротьби з Венеціанською республікою, флот якої кілька разів замикав Дарданелльську протоку. Останній раз він протягом двадцяти двох місяців тримав її в блокаді, не даючи ні вийти, ні ввійти турецьким кораблям. Коли б до нового наступу венеціанського флоту приєднався козацький флот, заблокувавши Константинополь з моря і перекривши туди