Ендрю Мейн - Хованки з хижаком, Ендрю Мейн

матері Джуніпер. У найгіршому разі скористаюся своєю кредиткою, а пізніше вже якось обмежуватиму витрати.

Брайсон поверх мого плеча позирає на мій «Експлорер».

— Не плануєте найближчим часом замінити шини?

Я вже готовий відмовити йому, мов торгашеві на базарі, та дивлюся на шини й розумію, що передні майже повністю стерлися.

Він помічає мої вагання.

— Я не намагаюся впарити вам свої послуги. Можу замінити дві передні з непоганою знижкою. Задні ще якийсь час прослужать. Заміна обійдеться всього в сто п’ятдесят.

— Кожна?

Це його трохи веселить.

— Друже, якби я хотів тебе пограбувати, то зробив би це так, що ти б і оком не зморгнув. Сто п’ятдесят за дві, ще й мастило безкоштовно заміню.

— Що ж, звучить непогано.

— Як треба, у мене є кімната очікування з Wi-Fi. Більше тут, звісно, робити нічого.

Він киває у бік лісу.

— Хай навіть вони і впіймали звіра, я б туди гуляти не ходив.

— Мабуть, що так.

Він вказує на клапоть трави поруч із металевою будівлею.

— Це було мов у голлівудському фільмі. Вони посадили пошуковий гелікоптер прямісінько тут.

— Тут?

Я повертаю голову в бік лісу.

— Чекайте, то Джуніпер знайшли тут?

— На три милі вище по дорозі. На шляху звідси до «Маунтін Клауд Інн».

У «Маунтін Клауд Інн» і зупинилася Джуніпер.

Я даю Брайсону ключі.

— Все-таки я, мабуть, прогуляюся.

Я хапаю із заднього сидіння рюкзак і застібаю його на поясі. Йти глибоко в ліс я не планую. Хочу лише трохи пройтися дорогою.

Принаймні так мені здається. Чесно кажучи, плану як такого в мене нема.

* * *

Шосе звивається лісом, мов вузенький каньйон. Я простую гравієм обіч дороги на випадок, якщо з-за рогу вилетить якийсь неуважний водій.

На зміну пасовищам дивним чином приходять хвойні дерева. Поміж ними клапті з високими чагарниками — екотоном. Дерева та прерія воюють за дерен. Чагарники ж розкинулися посередині, де кам’яниста рівнина поступається місцем більш м’якому лісовому ґрунту.

На межі шосе, де асфальт потрісканий, крихітними острівцями пробиваються маргаритки та бур’яни. Мініатюрні екотони. Якби я шукав бактерію, здатну харчуватися мастилом, то збирав би зразки бруду посеред заповнених автомагістралей. Не знаю, чи знайшов би, та, впевнений, щось цікаве точно б надибав.

Я підводжу погляд від дороги на ліс навколо й намагаюся зрозуміти, що ж тут шукала Джуніпер.

Було б добре переглянути заявки її останніх досліджень або ж принаймні почитати блог. Та я досі приголомшений тим, що сталося, і не в змозі зібратись, навіть щоб погортати її фейсбук-сторінку. Перед очима її обличчя, воно переслідує мене.

Першу милю я підіймаюся плавним схилом — дорога починає свою звивисту мандрівку в гори. Далі підйом усе крутішає.

Я не відводжу погляду від дерев, шукаючи будь-яку ознаку місця, де знайшли Джуніпер. Поза всяким сумнівом, департамент шерифа користувався якимись позначками.

Я помічаю декілька вицвілих жовтогарячих знаків лісової служби, проте нічого більше. Наскільки мені відомо, офіційно нічого, крім загального опису місця, не розголошували.

Зв’язок між цим лісом і мапою, яку я помітив у кабінеті Ґленна, мені малозрозумілий — а я ж, бува, цілий день аналізую мапи природних та штучних ландшафтів.

Повз мене пролітає вантажівка з трейлером, обдаючи дужим поривом вітру.

Слід було спитати, коли саме Джуніпер лишала автівку в гаражі. Як часто вона ходила пішки?

Я вирішую пройтися ще хвилин із десять, а тоді вертатися. Гадки не маю, що я тут шукаю, і тим паче не розумію, чим тут могла займатися Джуніпер, окрім як ходити від мотелю до автомайстерні й назад.

Гори з іншого боку від шосе надто круті, щоб там утворився ставок чи інша водойма, ширша за стовбур дерева. Якщо там і трапиться риба, то хіба така, що випала з рота у пташки.

Уже зібравшись повертатись, я помічаю прив’язану до дерева синю стрічку. Вона виглядає зовсім новенькою. За десяток ярдів у глибині лісу, до того як він густішає і стає непроглядним, видно ширшу жовту стрічку — таку, якою в кіно огороджують місця злочинів.

Ось воно, те місце. Чи радше точка дороги, звідки починається стежка, що й веде до місця, де все сталося.

Чесно кажучи, зараз краще повернутися. Тут мені робити нічого.

Проте... Я занурююся в ліс, шукаючи місце, де вона загинула.

Розділ 14

Обмежувальна лінія

Давні греки вірили, ніби світ почався з хаосу, з безмежної порожнечі. З цієї безформної маси виникли титани й боги, породивши людину. У найвищій точці своєї еволюції — а філософи такою точкою вважали себе — людина намагалася цей хаос упорядкувати, шукаючи симетрії та законів, за якими влаштовано всесвіт.

Завдяки цій спразі до законів і виникло поняття філософії, а значно пізніше — поняття науки.

Науковець — це людина, яка намагається віднайти в хаосі лад. Іноді це просто неможливо, що й доводить наука за допомогою квантової механіки та теорії хаосу. Щось може траплятися так чи інакше, без жодної можливості передбачити причину.

Я піднімаюся стежкою на пагорб, бо прагну впорядкувати хаос. Є подія — смерть Джуніпер. Є причина — ведмідь. Не знаю чому, проте поліція не розголошує, що призвело до їхньої зустрічі.

Перша жовта стрічка була, як я й очікував, лише позначкою. За десять ярдів бачу ще одну.

Я натрапляю на п’ять таких жовтих стрічок — вони ведуть до невеликої галявини.

Там я помічаю першу червону стрічку.

Нею обв’язаний стовбур дерева. Знизу на корі темна пляма.

Кров.

Точніше, неповний кривавий відбиток долоні.

Помираючи, Джуніпер торкнулась цього дерева.

Я помічаю ще чотири червоні стрічки, а також три червоні відмітки на землі.

Декілька стрічок позначають місця, в яких частину дерева обережно вилучили на експертизу. Є ще кілька плям на землі — ямки, звідки зібрали кров та ґрунт.

Ямки невеликі. Принаймні не такі очікуєш побачити на місці, де на смерть стекла кров’ю доросла людина.

Я присідаю й обдивляюся одну з цих плям. Земля м’яка, мов глина. На поверхні краплі вологи — наслідок гідрофобності мінералів.

Подекуди ґрунт відштовхує вологу. Десь-інде випалена гола земля, навпаки, жадібно її вбирає.

Щоб дізнатись, скільки пролилося крові, треба копати глибше. Після побіжного огляду здається, що небагато. Але, можливо, перш ніж сховатись тут, аби перевести дух, вона вже втратила багато крові.

Я витираю руки об шорти й помічаю другий ряд жовтих стрічок, що веде вище на пагорб. Ситуація дещо проясняється. Мене досі оточує хаос, але принаймні тепер зрозуміліше, куди рухатись.