Ендрю Мейн - Хованки з хижаком, Ендрю Мейн

class="p1">Я видираюся на пагорб і відчуваю, що стою нетривко, бо під ногами постійно сковзають маленькі камінці. Можу лиш уявити, як важко було Джуніпер пробиратися крізь хащі.

Двома червоними прапорцями відмічені місця, де краплі її крові забризкали рослини.

Жовті позначки ведуть до ще одного дерева, на яке спиралася Джуніпер. Дивно: відбиток розташований на дереві з боку дороги, а не з боку лісових хащ, де, як я розумію, вона вперше наткнулася на ведмедя.

Набагато довша доріжка з жовтих стрічок веде далі, вгору. Я простую стежиною, намагаючись не наступити на червоні прапорці, сховані під колодами чи кущами.

Роблю черговий крок і раптом застигаю на місці. Не через звук — принаймні не через той, який мені чути.

Стара частина нашого мозку й досі пов’язана з атрофованими або щезлими органами чуття.

Зі мною таке вже траплялося.

Уперше це сталося, коли мені було чотирнадцять. Тоді ми з вітчимом подалися у похід західним Техасом. Час від часу я зупинявся, відчуваючи якусь непевність. Девіс мовчав.

Коли ми повернулися до табору, він спитав, чи не здалася мені прогулянка дивною. Я відповів, що здалася, проте не зміг пояснити чому.

Він із розумінням кивнув і дістав з вантажівки рушницю.

— Ходімо.

Ми пройшли з милю тією самою стежкою й зупинилися у точці, де я вперше спостеріг це дивне відчуття. Я дивився, як вітчим мружиться й обстежує навколишню територію. Ось його увагу привернула велика брила. Він завернув за неї, я слідом. Девіс присів і знаком звелів мені зробити те саме, а тоді вказав на купку грязюки.

Там виднілася лапа, більша за мій кулак. Лапа пуми — я бачив її на фото в мисливському путівнику.

Саме її присутність ми обоє й відчули.

— А як ми дізналися? — спитав я.

— Можливо, відчули запах іншого м’ясоїда. А може, й почули її. Головне — вона знала про нашу присутність значно раніше.

Потім мені ще не раз доводилося собі про це нагадувати. Це дозволяло думкам охолонути.

Цієї миті я відчуваю, що не сам. Як побіжу — дам зрозуміти, що я налякана жертва. А поведуся надто зухвало — стану конкурентом за територію.

Найкраще — не втрачати пильності. Я засовую руку в рюкзак і дістаю балончик перцевого спрею.

Переді мною ще одна доріжка з жовтих стрічок. Рушивши нею, я дістануся місця, де ведмідь уперше напав на Джуніпер.

Хоч я й бачив мертвого ведмедя, зовсім не факт, що Джуніпер убив саме цей звір. Ведмеді й блискавки поводяться, як їм заманеться, і, як захочуть, можуть влучити в одне й те ж саме місце, хай би що там не казали фахівці.

Слід обережно вертатися назад, на дорогу.

Та в голові досі хаос.

А я хочу порядку.

Затиснувши в руці «Мейс»[6], я продовжую підніматися схилом.

Кожен шерех, кожна хвилина затишшя змушують мене зупинятись і обстежувати все навколо.

Хижаків, що скрадалися б поміж деревами, не видно. Та це не означає, що їх там нема.

Я дістаюся останньої жовтої позначки й помічаю встромлений у землю червоний прапорець.

Уся земля вкрита сосновими голками, та я одразу розумію, що в цьому місці ґрунт відрізняється.

Він просякнутий кров’ю.

Розділ 15

Останній прихисток

Коли я дивлюся на темну пляму на землі, у мене в голові зринає жахлива картина. Як із плямами Роршаха, коли мозок метається між асоціаціями — я думаю про янгола на снігу.

Тут на землі Джуніпер борсалася, нестямно сіпаючись і стікаючи кров’ю.

Вона відбивалася від ведмедя? Намагалася вилізти з-під нього?

Мене вражає той факт, що їй стало сил звестися на ноги і спуститися вниз.

А як би зреагував я? Запанікував би? Закляк би на місці?

Джуніпер діяла як справжній боєць. Хоробра дівчина, яка не здалася, аж доки тіло фізично не втратило здатність функціонувати далі.

Коли я працював парамедиком, то чув про людей, що помирали від найпростіших ран. Інші ж виживали у випадках, що зазвичай стають фатальними. Життєво важливі органи й артерії мають значення, але не менше важить і воля до життя.

Поміж дерев чути шурхіт. Я встаю і повільно повертаюся, вдивляючись у ліс.

Область мого зору, натренована виокремлювати зв’язки, зв’язків не помічає.

У радіусі двадцяти ярдів зараз може скрадатися з десяток тварин, від ведмедів до мишей, і я жодної не помічу.

Зосереджений, хоч і наляканий, я знову схиляюся над кривавою плямою й намагаюся розібратися.

Що привело сюди Джуніпер і ведмедя?

Він її переслідував?

Чи натрапив випадково?

А може, вона необачно пішла за ним? Справжня дурість — не один ідіот через це загинув.

Я знову підводжуся і дивлюся згори вниз. Мені трапилися чимало жовтих та червоних відміток, проте не інших кольорів.

А як щодо її рюкзака та черевиків? У поліції є якісь особливі стрічки, щоб позначати речі жертви?

Важко уявити, щоб Джуніпер зайшла так глибоко в ліс бодай без пляшки води — хай навіть вона просто прогулювалася від автомайстерні до мотелю.

І все ж мені важко уявити, що могло її завести аж сюди. Тут нема ні озер, ні ставків. Найбільша водойма — це калюжа її крові.

Тут навіть немає гнилих колод, де б ведмідь міг чимось підживитися.

Здається, що і Джуніпер, і ведмідь опинилися тут випадково.

Ведмежі території можуть простягатися на багато миль. Може, він просто брів своїми звичними стежками?

Правду кажучи, про ведмедів мені відомо небагато. Я стою серед лісу й обмірковую поведінку двох істот, кожну з яких заледве знаю.

Вухо вловлює звук тріскоту гілки. Я розвертаюся до порожнього лісу. Затамовую віддих і завмираю, чекаючи наступного поруху.

Я певен, що повернувся у правильному напрямку. Просто не бачу, що стало джерелом звуку.

Вся моя увага зосереджена на невеличкій місцині, де майже впритул стоять два дерева.

Там щось є.

Певно, що найкращий план дій — обережний відступ. Тримаючи напоготові перцевий спрей, я, не відводячи погляду, роблю крок назад. І ще один.

Щось коле мене в щиколотку. Я рефлекторно сіпаюсь і падаю.

Вдаряюся спиною об землю, мені забиває дух. Голова гупається об камінь, і в кутиках очей темніє, як у старому телевізорі.

Я силкуюся не втратити свідомість.

Тріщить гілка, лісом щось рухається.

Рухається до мене...

Я намагаюся дістати перцевий спрей, проте заледве можу підняти порожню руку.

Зусилля потребує забагато крові, і я розчиняюся поміж темних пальців непритомності.

Останнє, що я відчуваю — це запах крові.

Потилицею стікає тепла цівка, проте ця кров — не