Ренсом Ріггз - Карта днів

– Але їхня поведінка є небезпечною, – заперечив Горацій, знервовано вимахуючи руками. – А що як вони вчинять щось нерозсудливе?

– Ми їх теж посадимо, – сказав Єнох. – Я думаю так.

– І тому ти не в Раді, дорогенький, – промовила пані Сапсан. – Ну, годі вже. Політика – це остання річ, про яку я хочу розмовляти в такий чудовий день.

– Слухайте! – озвалась Емма. – А навіщо на мені цей купальник, якщо ми не збираємося залазити в ту кляту воду?

– Хто останній, той трухляк! – прокричала Бронвін та кинулася бігти в бік моря, а за нею інші.

А ми з пані Сапсан стояли та дивились. Мої думки літали десь далеко, та й не дуже хотілося плавати, а пані Сапсан, попри всі наші розмови про труднощі та складнощі, узагалі не здавалася нічим пригніченою. Хоча в неї завжди, як і в цю мить, клопоту було по самісіньку маківку. І в цю мить, як і завжди, найбільше її турбували – принаймні наскільки я її знав – розвиток спільноти дивних, її зцілення та відновлення, а також права та свободи. І за це їй було слід подякувати.

– Джейкобе, іди до нас!

То Емма гукала до мене, стоячи біля самісінької води, показуючи мені морську зірку, що вона її спіймала у хвилях прибою. Деякі з моїх друзів плескалися на мілководді, інші пірнали та плавали. Улітку вода в затоці була тепла, наче у ванні – жодної схожості з Північною Атлантикою, яка повсякчас безжально шматувала своїми хвилями скелі Кернгольма.

– Це розкішно! – викрикнув Мілард, котрий у цю мить являв собою виїмку у воді у формі людського тіла.

Навіть Олівії було весело, незважаючи на те що з кожним кроком вона вгрузала в пісок на три дюйми9.

– Джейкобе! – гойдаючись на хвилі, покликала Емма, змахом руки запросивши мене приєднатися.

– На мені джинси! – гукнув я у відповідь чисту правду, але я і так почувався щасливим, просто спостерігаючи за ними: була в цьому якась особлива насолода – просто дивитися, як мої друзі веселяться. І я вже відчував, як цей процес споглядання поступово топить у мені той лід, котрий нашарувався на моєму уявленні про рідний дім. І захотілось мені, щоб у них теж був такий же дім, колись, коли вони захочуть, – такий же невигадливий затишок, – і, ймовірно, спосіб для цього вже існував.

Щойно я нарешті остаточно вирішив, як мені вчинити з батьками. Це було настільки просто, що я не знаю, чому не подумав про це раніше. Мені не треба було винаходити якусь залізобетонну брехню. Мені не потрібна була якась майстерно створена сенсація для першої шпальти газети. Сенсацію могли спростувати, а брехню – розкрити. А якщо й ні, то нам довелось би довіку ходити коло моїх батьків навшпиньки, у постійному напруженні через те, що вони б могли побачити дещо дивне, химерне та розбити наш невигадливий затишок на шматки. Навіть більше, ідея хтозна-скільки приховувати від них те, ким я був насправді, здавалася виснажливою, а особливо тепер, коли лоб у лоб зіткнулися два мої життя, звичайне та незвичайне. А найголовніше те, що мої батьки були непогані люди. Вони жодним чином не ображали мене і не зневажали. Просто вони не зрозуміли мене, і я вважав, що вони заслуговують на ще один шанс виправити це.

Отже, я вирішив, що розповім їм правду. І якщо я робитиму це поступово та достатньо обережно, то, можливо, вона не стане для них надто травматичною. От якби познайомити їх із моїми друзями за спокійних обставин, по одному, а про їхні особливості розповісти тільки після того, як мої батьки вже трохи звикнуть до них, то, можливо, це спрацює. А чому ні? Мій тато був як батьком, так і сином дивного. Якщо якийсь звичайний і міг мене зрозуміти, то це був він. А якби моя мама «заводилась повільно» в цьому плані, то мій тато «взяв би її на буксир».

І, можливо, тоді – нарешті – вони мені повірять та приймуть мене такого, як є. І, можливо, тоді ми відчуємо себе справжньою сім’єю.

Я почувався трохи знервовано, збираючись викласти це, тому підійшов до пані Сапсан, коли поблизу більше не було нікого. Більшість моїх друзів і досі плавали або гралися у хвилях прибою на мілководді, а пані Сапсан ішла собі в супроводі почту зі зграйки крихітних куликів, котрі бігли за нею та покльовували своїми довгими дзьобиками її щиколотки.

– Киш! – гукнула вона, відганяючи їх ногою. – Я не ваша мати!

Ті змахнули крильцями, і наче невидима хвиля віднесла їх трохи назад, але вони й далі продовжували йти слідом.

– Птахи вас люблять, чи не так? – почав я розмову.

– У Британії вони поважають мене… та мій приватний простір. А тут вони поводяться, як жебраки. – Вона знову замахнулась ногою: – Геть, киш!

Ті хуркнули у воду.

– Нам належить поговорити, так?

– Я тут подумав… А що як я просто поясню все своїм батькам?

– Єноху, Міларде, припиніть бешкетувати! – вигукнула вона крізь складені рупором долоні, а потім повернулася до мене: – І ми не стираємо їхню пам’ять?

– Перед тим як остаточно віддати їх вам, я хотів би дати їм іще одну спробу, – сказав я. – Я знаю, що це може не спрацювати, але якщо спрацює, то все стане набагато простішим.

Я боявся, що вона одразу ж відмовить, але вона цього не зробила… ну, майже.

– Це стане неабияким винятком для давно встановленого правила, – відповіла вона. – Дуже мало є звичайних, утаємничених у наші секрети. Необхідно буде отримати спеціальний дозвіл від Ради імбрин. Потім процес прийняття. Церемонія присяги. Довгий випробний термін.

– Тобто ви кажете, що це того не варте.

– Я зовсім так не кажу.

– Правда?

– Я тільки кажу, що це складно. Але у випадку з твоїми батьками це може коштувати нам великих неприємностей.

– Яких саме?

Позаду нас з’явився Горацій – і доволі близько для того, щоб можна було продовжувати розмову тільки поміж мною та пані Сапсан.

– Я збираюсь розповісти моїм батькам правду про нас, – повідомив я йому. – Щоб подивитись, чи зможуть вони це прийняти.

– Що? Навіщо?

Така реакція була дещо більшою, ніж я очікував.

– Я думаю, вони заслуговують на те, щоб знати.

– Але ж вони спробували тебе ізолювати! – вигукнув Єнох, котрий