Мілан Угде - Диво в чорному будинку, Мілан Угде

ігнорують. Протягом п’ятдесяти років я захищаю цей дім від руйнування. Ви сьогодні відчинили перед ним двері. Я маю лише одну умову: нехай він тут не тиняється з косою. І без нього знаю, що смерть близько. Після нинішніх подій зрозумів ще певніше. Це моє останнє слово. Хто хоче щось мені сказати, маєте усвідомити, я вас не чую і чути не хочу. Я щойно помер. На добраніч. (Бере відкладену валізку, виходить через двері номер два, гримнувши ними щосили, зачиняє за собою.)

ВІТЬКА (заходить через двері номер два): Подряпала себе, але все буде добре.

МАТИ: Пане на небі. (Прямує до дверей номер два.)

ВІТЬКА: Вона просить, щоб до неї не заходити. Не хоче ні з ким говорити.

МАТИ: Іване, відвезеш її.

ВІТЬКА: Приїде швидка.

МАТИ: Як тобі, Шарко, могло таке спасти на думку? Хіба ми тебе не любили?

ВІТЬКА: Псссс.

ТЕТЯНА: Вона могла стекти кров’ю. Ми її могли вбити.

ІВАН: Ти перебільшуєш. Вибач.

ВІТЬКА: Вона залишила вказівки. Отож ви не маєте перешкоджати Павелові дбати про Маркету. І ще: стверджує, що коли Душана позбавили спадку, її думки не спитали.

МАТИ: Пане Боже, Пане Боже! Ми все залагодимо.

ТЕТЯНА: Залагодимо. (Шепоче щось Іванові.)

ІВАН: Пізніше, золотко. Ми це обговоримо у спокої.

ТЕТЯНА: Пробач, золотце. Якщо я тобі не байдужа, скажи відразу. Ні? Тоді скажу я. Іван згоден.

ІВАН: Це серйозне рішення. Може годі, золотко?

ТЕТЯНА: Дім належатиме Шарці. Правда, Іване?

ІВАН: Звісно, золотко. Ти лишень не нервуй.

СУСІД (входить через двері номер чотири, несе каністру): Трохи води. І швидка вже тут.

Заходять два санітари з ношами.

ВІТЬКА: Добрий день, панове. Сюди. (Веде санітарів до дверей номер два.)

ІВАН: Ми вже попрощаємося, матінко. Таня почувається зле. Бувай. (Виходить через двері номер чотири.)

МАТИ: Іване, Таню. Пане Боже, але ж то був день.

ТЕТЯНА: До побачення, матусю. Шарко.

Через двері номер два санітари несуть на ношах Шарку, в неї на обидвох зап’ястях бинти, а над правим ліктем джгут.

ШАРКА: Не гнівайтеся. Наступного разу. Наступного разу.

МАТИ: Що каже?

ВІТЬКА (заходить через двері номер два, несе Шарчину сумку): Вона в депресії. Усе налагодиться.

ТЕТЯНА: До побачення, Вітько. (Виходить через двері номер чотири.)

МАТИ: Шарко. Я незграбна. Хтось мав би поїхати з тобою.

ВІТЬКА: Я поїду, матусю. (Подає сусідові трубний ключ.) Пане Кршенарш, дякуємо.

СУСІД: Нема за що. Ну, зараз це недоречно. Та коли згадаєте...

Через двері номер чотири санітари виносять ноші зі Шаркою, разом із ними виходить сусід.

ВІТЬКА: До побачення, матусю. І ще: ваш бур’ян до завтра засіється на сусідський квітник.

МАТИ: До побачення, Вітько. Молитимуся за тебе.

ВІТЬКА: Він його залюбки скосив би. Пан Кршенарш. Але не хоче створювати гамір. Зробить це косою. Дозволите йому?

МАТИ: А де Душан? Що кажеш? Так, нехай косить. Із Богом.

ДУШАН (заходить через двері номер чотири, зустрічається в них із Вітькою): Віті, я можу тобі допомогти?

ВІТЬКА не реагує, виходить через двері номер чотири і зачиняє за собою.

ДУШАН (відчиняє двері номер чотири): Вітько. (Зачиняє двері номер чотири.) Дідько. А вона нівроку розсердилася.

МАТИ: Ти ходив поїсти, правда?

ДУШАН: Мене вже від голоду живіт болів.

МАТИ: Я розумію. Так от, розлютитись я не могла. Я боялася. За себе, але передусім за тебе.

БАТЬКО прочиняє двері номер два і слухає.

МАТИ: Якби Еда розлучився зі мною, ми разом із тобою опинилися б у газовій камері. А він несамовито боявся.

ДУШАН бачить батька в дверях номер два.

МАТИ: Ні, ні, ти маєш це знати. Я дізналася, що він розлучиться зі мною. Його духівник мене попередив. Тому я це зробила. Подала позов на власних батьків. На суді я вказала на них і сказала: «Це не мій батько. Це не моя матір». Вони обоє це підтвердили. Ми підкупили судового експерта. Він констатував: «у цієї особи» немає єврейських расових ознак. Знайшлися двоє людей, які мене визнали своєю позашлюбною донькою. Мовляв, наші мене від них забрали на виховання. Гарна історія, правда? Вони самі її вигадали, і самі засвідчили. Я досі їх бачу — зірка на пальті, у кишені повістка на транспорт — а вони слухають вердикт про те, що я не єврейка. Ти й досі хочеш бачити цей документ? Коли я показала його Едові, він сказав: «Ти не мала цього робити, Гедо. Це гріх». Так, я мала би його вигнати після війни. Це була не сім’я, а пекло.

БАТЬКО зникає за дверима номер два й зачиняє за собою.

МАТИ (повертається до дверей номер два, відчиняє їх): Едо. (Зачиняє двері номер два.) Ти чув мене?

ДУШАН хитає головою.

МАТИ: Нехай. Отак усе й було. Принаймні не шукатимеш інформацію в анонімів.

Із будинку чути постріл.

МАТИ: Ісусе Христе.

ДУШАН: Тату. (Біжить до дверей номер два.)

МАТИ: Ні, ні. Ти не допустиш цього, Пане Боже, будь при нас.

БАТЬКО (заходить через двері номер два, має приголом­шений вигляд): Не кричи, Гедо. Я все одно нічого не чую.

МАТИ: Заради Бога, Едо, що на тебе найшло?

БАТЬКО: Адже я старий стрілок.

МАТИ: Дякую тобі, Пане. Я не хотіла, Едо. Я справді цього не бажала.

БАТЬКО: А я — так. Парабелум калібр сім шістдесят п’ять. Німецький. Як новий.

ДУШАН (заходить через двері номер два): Прострелив собі комірець.

МАТИ: На щастя, погано цілився.

БАТЬКО: Цілився я добре. В останній момент ухилився. Не зміг.

МАТИ: Едо.

ДУШАН: Тату. Чуєш?

МАТИ: Він чує. Скажи йому це.

ДУШАН: Я був ідіотом. Прошу тебе, пробач.

БАТЬКО: Мир-миром. (Подає йому руку.)

МАТИ: Слава Богу.

БАТЬКО: Урешті ми один одному нічого злого не заподіяли, правда, Іванку? (Батько виходить через двері номер два.) А де Таня й Петя? Наступного разу привези їх.

МАТИ: Прошу тебе, Едо, не починай. Можна з глузду з’їхати. Розумієш його? Це божевільний комедіант.

ДУШАН: Тебе я також прошу: якщо можеш, пробач.

МАТИ: Уже годі про це. Їдь за Вітькою. Ставай на коліна й проси вибачення. І головне виправляйся. Інакше її втратиш.

ДУШАН: Бережи себе. Ага, ключі від хати. (Витягає з кишені.) Тато хотів, щоб я їх повернув.

МАТИ: Це вже не актуально. Адже ви приїдете знову. Що, як ми не почуємо дзвінок?

ДУШАН (ховає ключі до кишені): До побачення, тату. (Повільно виходить через двері номер чотири.)

МАТИ: Він мусить це пережити. Наступного разу поспілкуєтесь. А потім ми підемо. На Медлан. Нагору, до каплички. Так, як ми це робили, коли