Артур Конан Дойль - Долина страху, Артур Конан Дойль

class="p1">— Тоді я пропоную вам обом здійснити маленьку прогулянку околицями. Мені казали, що вигляд із Бірлстоунської височини просто чудовий. Поснідати можете в готелі... Увечері втомлені, але задоволені...

— Ваші жарти переходять усі межі! — обурився Мак-Дональд.

— Ну гаразд, чиніть, що хочете, — заспокоїв його Голмс, ласкаво поплескавши по плечу. — Робіть, що заманеться, й ідіть, куди забажаєте, але неодмінно чекайте мене тут до вечора, містере Мак.

— Це звучить раціональніше.

— Я дам вам чудову пораду, але не буду на ній наполягати. Тільки з’явіться сюди обов’язково. Можливо, ви будете мені потрібні. А тепер попрошу написати записку містерові Беркеру.

— Якого змісту?

— Я продиктую, якщо дозволите. Готові? «Дорогий сер, вважаю за доцільне осушити рів навколо садиби в сподіванні, що ми можемо знайти там...»

— Шкода праці, — зауважив інспектор, — я його досліджував.

— Я це знаю. Однак продовжуйте, будь ласка, писати.

— Згода.

— «...в сподіванні, що ми зможемо знайти там щось важливе для нашого розслідування. Я звелів, щоб робітники з’явилися на роботу завтра вдосвіта».

— Не може бути!

— «...про що й вважав за свій обов’язок повідомити вам заздалегідь». Тепер підпишіться й пошліть свою людину, щоб вручити йому це особисто десь близько четвертої. О четвертій ми знову зберемося тут, а до того часу кожен може робити все, що йому заманеться.

Ми зібралися, коли вже наближався вечір. Голмс був серйозний, мене переповнювала цікавість, детективи, вочевидь, відчували себе ображеними й були схильні поставитися критично до всіх висновків мого приятеля.

— А тепер, джентльмени, — сказав він, — попрошу вас одягнутися тепліше. На вулиці холодно, а я не знаю, скільки часу забере наша експедиція. Нам треба опинитися на місці до того, як зовсім стемніє.

Загорнувшись за порадою Голмса у теплий одяг, ми рушили вздовж зовнішнього боку огорожі парку. Через перший пролом у ній ми пролізли крізь віковічні дерева, що оточували старовинний будинок, і під захистом сутінків безшумно прокрадалися слідом за моїм знаменитим товаришем. Так ми досягнули густих кущів, які росли навпроти підйомного мосту. Міст був опущений. Голмс засів за стіною з гілок, ми, природно, також.

— Що тепер буде? — спитав Мак-Дональд.

— Наберімося терпіння й не розмовлятимемо голосно, — запропонував Голмс.

— Навіщо ми взагалі сюди прийшли? Знаєте, я вважаю, що ви могли б бути з нами відвертішими.

Шерлок Голмс усміхнувся.

— Ватсон запевняє, що я певним чином актор. У мені живуть інстинкти, які вимагають добротної режисерської постановки сцен. Запевняю, містере Мак, наш фах став би зовсім нудним, якби ми іноді не збагачували його драматичними вчинками, які надавали би блиску результатам, здобутим важкою працею. Зараз ситуація змушує вас хвилюватися, відчувати напругу мисливця, котрий сховався в засідці. Нічого цього не було б, якби я не згадав про чіткий розклад потягів... Тож дещицю терпіння, містере Мак, і все повернеться на свої місця.

Заклик до терпіння був виправданим, бо чекання виявилося тривалим. Фасад старого будинку повільно темнішав. Холодний вогкий туман, що здіймався з боку рову, пронизував нас до кісток. У фатальній кімнаті старого будинку світилося. Усі інші приміщення були занурені у пітьму.

— Чи довго ще чекати? — спитав нарешті інспектор. — І чого саме ми чекаємо?

— Я й сам не знаю, скільки часу нам доведеться чатувати, — суворо озвався Голмс. — Звісно, було б зручніше, якби злочинці завжди діяли згідно з нашими бажаннями. Що ж стосується... Але погляньте! Ось той, на кого ми чекали!

Кущі, які приховували нас, росли навпроти освітленого вікна не більш ніж футів сто від нього. Петлі рипнули, величезна рама відчинилася. Ми розгледіли нечіткий контур голови та плечей чоловіка, котрий, либонь, пильно вдивлявся у темряву. Нарешті він нахилився, і серед глибокої тиші ми почули легкий плюскіт. Здавалося, чоловік у вікні щось закинув у воду, яка наповнює рів, і раптом витягнув якийсь предмет із глибини, як рибалка рибу. Цей предмет зник у проймі вікна.

— Час! — вигукнув Голмс. — Діймо, друзі!

Ми миттю схопилися й кинулися за ним, хоч і з зусиллями через змерзлі ноги. А Голмс, охоплений одним із тих раптових припливів енергії, які перетворювали його на найдіяльнішу особу в світі, шпарко перебіг міст і різко задзеленчав біля входу в старий будинок. Заскрипіли засуви, на порозі відчинених дверей з’явився здивований Емс. Не звертаючи на нього уваги, Голмс кинувся до тієї кімнати, у вікні якої з’являвся силует чоловіка. Ми побігли слідом за ним.

Перед нами стояв сторопілий Сесіл Беркер.

— Що це все це означає, чорт забирай? — гнівно спитав він. — Чого ви хочете?

Голмс хутко озирнувся й одразу ж кинувся до скрученого мотузкою та кинутого під стіл мокрого згортка.

— Ми прийшли за цим, містере Беркер. Нам потрібен пакунок, утоплений за допомогою гімнастичної гирі й витягнутий вами з рову.

Беркер здивовано витріщився на Шерлока.

— Звідки ви про нього знаєте?

— Нічого дивного, я сам його там утопив.

— Ви?!

— Точніше було б сказати «знову втопив», — виправився Голмс. — Гадаю, ви пам’ятаєте, Мак-Дональде, до чого мене здивувала відсутність однієї гирі. Я звертав на це вашу увагу, але вам було ніколи займатися такими «дурницями», як ви вважали. В іншому випадку ви, звісно, зробили би певні цінні виснов­ки. Коли поблизу є вода й бракує однієї з парних важких гир, то не так важко здогадатися, яким чином нею скористалися. У будь-якому разі варто було перевірити цю гіпотезу. Отже, завдяки Емсу, котрий впустив мене в кімнату, і руків’я парасольки доктора Ватсона минулої ночі я виловив цей згорток й оглянув його. Залишалося дізнатися, хто кинув його у воду. Цього ми досягнули, повідомивши, що рів буде висушений. Ми, четверо свідків, бачили, хто скористався темрявою, а тому, містере Беркер, мені здається, настала ваша черга розповідати.

Голмс поклав мокрий згорток на стіл, розв’язав мотузку, що обплутала його, витягнув ізсередини гімнастичну гирю, а слідом — пару черевиків. Указавши на них, він пробурмотів: «Як бачите, американські» й опустив їх на підлогу. Потім виклав на стіл ніж у піхвах, набір білизни, пару шкарпеток, сірий твідовий костюм і короткий брунатний плащ.

— Зверніть особливу увагу на плащ, — застеріг Голмс. — Як бачите, у ньому є внутрішня кишеня, що йде під підкладку: там цілком може поміститися спиляна рушниця. На комірі бир­ка кравця: «Ніл, пошиття верхнього одягу. Вермісса, США». Я недаремно провів годину в місцевій бібліотеці й доповнив свою освіту, дізнавшись, що Вермісса — квітуче містечко у Сполучених Штатах, у долині, відомій вугільними та залізорудними копальнями. Пригадую, містере Беркер, ви казали, що перша дружина Дуґласа — уродженка однієї з вугільних областей? Неважко припустити також, що букви «Д. В.» на картці, кинутій біля трупа, означали «Долина Вермісси» і що ця долина, яка посилає вбивць, можливо, і є Долиною страху, про яку вже не раз згадували. Все тепер нам зрозуміло, і черга містера Беркера пояснити все самому.

Гнів, здивування, страх, нерішучість по черзі з’являлися на обличчі Беркера. Нарешті він спробував сховатися за їдкою іронією.

— Ви вже знаєте стільки, містере Голмс, — з посмішкою кинув він, — що, може, вам краще самому