Констандія Сотиріу - Гіркий край, Констандія Сотиріу

що може зробити тебе поряднішою та чистішою, як не робота, яка дає тобі можливість самостійно купити собі темно-червоні туфельки на ремінці, щойно я їх побачила, то сказала собі, Господи, як же я хочу мати такі туфельки, узути їх на ногу, Господи, хочу, щоб мене поховали в таких туфельках, якщо мені й судилося померти, то хай земля вкриє мене в таких лискучих червоних туфлях, іще й з ремінцем, який дає змогу бігти й не думати, що як зараз туфля злетить із ноги, коли ти біжиш і гукаєш «Допоможіть!», той ремінець міцно тримає туфлі на твоїх ногах, крім того, можеш, як виникне потреба, ними і оборонятися, можеш врізати ними по макітрі тому, хто хоче заподіяти тобі шкоду.

2. Варвара

(говорить Варвара А., яка 1963 р. мешкала в районі Тахтакалас)

Та не тіко у февралі були оті сутички, весь час вони були. Кажен день тоді згущалися хмари над головою, і понятно було всім, шо от-от станецця лихо. А ми ж жили коло церкви Святого Касіяна, то й бачили на власні очі багато чого. Памнятаю, твій тато нам говоре, моліцця, каже, шоб не сталося чогось гіршого, велика біда йде, але й він, кажись, не понімав, наскіки великою окажецця та біда. Тоді кажен день являлась наша поліція і робила тру́си по домівках турків, бо мали вони звістки про те, що ті ховають у себе зброю. А ті й собі помалу починали гуртуватися, ставали членами ТМТ[18]. Приходе поліція, трусить їх по хатах, а ті починають репетувати, їх арештовують, і починаєцця казна-шо, світ стає догори дриґом. Дивився на те все мій покійний батько і тіки скрушно хитав головою.

Памнятаю й те, як раз до наших кварталів завітав сам Рауф Денкташ[19], побачити, як живецця туркам та й побалакати з ними. Для багатьох він казався справжнім защитником і рятівником, той Денкташ, наша поліція, бач, помилилася, а Денкташ ішов до суду і визволяв їх, усіх відпускали, навіть якщо зброю заховану таки знаходили. Хоч би хни! Хитрий був, мов шайтан, той Денкташ, хитрий і розумний!

3. Пачка цигарок «Роял», червона

Якби я мала відтворити обставини, за яких ми познайомилися, якби я мусила відтворити деталі того дня, коли познайомилася з тобою, якщо мене хтось спитає, Зекі, а як ви познайомилися, як сталося так, що перетнулися ваші шляхи, я, певно, розкажу йому про образ, який склала в своїй голові, який стосується нас обох, захід сонця у дворику, воно повільно так сідає, біля моїх ніг сидить кицька, за нашими спинами — жовті гвоздики, ти палиш цигарку, червоний «Роял», видихаєш ніздрями дим, руки в кишенях, а я... на мені жовта сукня, завузька в плечах, із маленькою такою, червоною квіточкою, і я дивлюся на тебе, якби мені треба була скласти в голові образ, щоб не забути, я обрала б таке: тебе, коли називаєш мені своє ім’я, кажеш, хто ти є, але насправді ти — інший, і я дивлюся на тебе, вечоріє, сонце закочується, і ти затягаєшся цигаркою. Інший спогад, у якому ти — таксист, і вирішив якось увечері заїхати в керхане[20], зустрітися зі мною, ти — практично іще юнак, але з малою дитиною на руках, який хотів торкнутися до якоїсь іншої жінки, а не лише тієї, яку тобі вибрала рідня, от, бери — ту, яку я викину геть, яку пошматую на дрібнесенькі клапті, розчиню, і вона зникне без сліду, розтрощу пальцями і не залишу нічого, якщо мене хтось спитає, як так сталося, що ти з ним познайомилася, я складу щось привабливе, Зекі, я розкажу йому про щось таке прекрасне, що він не зможе збагнути, де правда, а де вигадка, та ми самі не матимемо впевненості, чи це відбувалося насправді, дозволь мені придумати красиву історію, Зекі, дай скласти з різних шматочків, але от, уже бачу, як ти підходиш до мене і кивком показуєш «мовчи», затуляєш мені рота долонею, як ти тоді зробив, грюкаєш кулаком по столу, кажеш «замовкни», не кажи нічого, нічого не змінити, ти — бідний син власника вбогої кав’ярні, який недовчився в школі, який виріс, дивлячися на руїни мечеті Селіміє в Хорі[21], намагаючись розгледіти бодай якийсь знак, щоб зрозуміти, хто він є і звідки, ось це — це ти, ти — ось такий, бідний син власника убогої кав’ярні, який одного вечора познайомився з Джемаліє в керхане, розташованому на вулиці Орханіє, бідняк, таксист, мусульманин, турок, просто один турок.

4. Марта

(розповідає Марта Л., батько якої володів столярною майстернею в районі Ай-Касіанос до 1974 р.)

Тоді я саме захворіла і була негожа ходити до школи, то й залишилася з татком у майстерні, бо мама дóлжна була йти на роботу. Мій татко був вобшє неговіркий, у нього було радіво, і ми слухали по ньому весь день різні пісні. Щоби отдихнуть хоть трохи. Пригадую, як ’дного разу в новинах по радіво стали розказувать, як оце поїхав Макаріос до Канади й дав там інтерв’ю, і сказав, шо Кіпр — то грецький острів і шо він всігда був грецьким, а мій татко розбушувався й почав кричати на радіво. Он як воно! Аж приїдь сюди в Тахтакалас і подивися на свої грецькі острови, де нас усіх кажної миті готові порвати на куски! Давай, їдь сюди, отче, ждемо!

5. У сиджаклику[22] щочетверга

Щочетверга зрання я хапала свої шампуні, рушники, шльопки, кидала в торбинку щось перекусити й бігла до лазні на омивання, у хамам, що стояв на вулиці Емерґез, два кроки від мого будинку, вона працювала через день, раз — для чоловіків, раз — для жінок, але щочетверга — лише ми, четвер — наш день, у цей день ходили в хамам ми, і жодна порядна жінка не наважилася б навіть підійти до дверей хамаму, обходили його боком і думали, що зараз їм не можна зайти помитися, якби там були чоловіки, і тоді їм було б легше наважатися і ввійти, вода, що стікала по наших тілах, була бруднішою, запах, який ми лишали на плитці, смердів дужче, казали вони, торохкотіли так неспинно між собою, але щочетверга хамам належав тільки нам, і ніхто не міг його в нас відібрати, зрання ми сходилися, лишали одяг у маленькій комірчині біля входу і йшли до сиджалику, «спекотної кімнати», щоб наші тіла огорнуло гарячуще повітря, і ми починали пітніти, сідали і стікали потом, і сиділи там цілими годинами, і