Констандія Сотиріу - Гіркий край, Констандія Сотиріу

тоді тебе гукають. Тебе гукають твоїм старим грецьким іменем, тим, яке тепер ти згадуєш лише уві сні. Кличуть дедалі гучніше, просять глянути на них. Елені! Але ти не розплющуєш очі. Очі твої заплющені, і ти чекаєш, доки прокинешся.

Іноді ти бачиш Арифа. Закривавленого та запорошеного пилюкою. Таким, як тоді, коли його принесли мертвого й поклали на дерев’яні дошки. Чуєш, як він підходить крадькома, спиняється і кличе тебе. Кличе твоїм новим іменем і просить подивитися на нього. Хатіше! Але ти не розплющуєш очі. Очі твої заплющені, і ти чекаєш, доки прокинешся.

Найчастіше уві снах ти бачиш свого сина. Не чоловіком, яким він став зараз, а ще тією твоєю крихіткою. Відчуваєш, як він поволі наближається, майже чуєш, як він повзе рачки, відчуває в роті смак молока. Наближується до тебе частіше за всіх, торкає за коліно і гукає тебе. «Мамо!» Але ти не розплющуєш очі. Очі твої заплющені, і ти чекаєш, доки прокинешся.

Тре’ їм сказати, нащо прийшов і шоб вони готували своє начиння. Тоді така жінка веде тебе надвір, ставить і розклада прямо там невелике багаття. Поруч ставить кружку з алярмою[17], ну, то така підсолена вода. Вішає над вогнем металевий лист. Каже замовляння і бризкає жменею солону воду. Метал накаляєцця, шипить, і ляк виходить з людини.

Ти прокинулася і от, стоячи, прикипіла до ґрат дворика й чекаєш. Незабаром ти побачиш, як він виринає з лінії обрію, різко кермуючи автівкою, так, як йому подобається. Ти почуєш, як він рвучко тисне на гальма. Тоді курява осідає. Він підійде до тебе і гукне: «Мамо!». Цього разу ти вирішила не заплющувати очі, сьогодні ти не спиш, ти — очищена і відповідатимеш йому.

Твоє життя — поіржавіла сапка, зів’ялий листок м’яти, червоний фартух із вишивкою, місиво з того, що лишилося від золотої прикраси, якісь чорно-білі світлини, свідоцтво про шлюб з Арифом. Ти ніколи в рота не береш булгур, гидуєш чорними від варіння, солодкими волоськими горіхами. Перш, ніж ти даєш вітрові підхопити свої слова, ти вже знаєш, це не та відповідь.

Пробуєш іще раз. Ти народилася в Пафосі, батьків не стало, коли ти була ще малою, тебе виростила сестра, ти познайомилася з Арифом, коли вчилася на кравчиню, покохала його, і ви вирішили побратися. Рідня була проти цього шлюбу, і ти мала вибирати. Він чи вони. Неправильна відповідь. Пробуй іще.

Та ніхто того не має бачити. Жінка бере того небораку за руку і тричі обводить навколо багаття, примовляючи замовляння. Потім він сам має перестрибнути його. Аж он ідуть вони разом, беруть той лист і дивляцця, чи на ньому сіль написала ім’я, яке має ляк тої людини. І проступає на металі те, чого кажен боїцця. Чи то пса, чи то людини іншої, всяке бува. Тепер уже людина може йти собі. А жінка бере ту солону воду і ллє йому вслід на землю, шоб прийняла її земля і випила чужий страх.

Удома у вас висить велике дерев’яне дзеркало. Красиве, справжній витвір мистецтва, візерунчасте по краях, з квітами та гронами винограду. По боках в нього біжать такі хвилясті лінії, що нагадує трохи море. Тобі подобається пестити пальцями дерево рами, обводити її всю, ледь торкаючись пучками пальців. Подобається відчувати дерево під своєю долонею. Його твердість. Виноград, квіти, море. Ти любиш своє старе дерев’яне дзеркало. Раптом бачиш своє віддзеркалення і ще трохи не відходиш від нього.

Якщо не виходить ляк, може статися таке, шо й удруге, й утретє людина має ходити до тої жінки. Робити шо хоч, аби ляк пішов. Боротися з ним! Та жінки кажуть, шо бувають такі страхи, шо нічим їх не проженеш. Нема срєдства. Скіки не стрибай через вогонь, скіки алярми не виливай. Йому хоч би хни. Є такі страхи, що їм ради нема і кінця-краю не видко. Є такі люди, шо завжди перелякані.

Сидиш на ослінчику в своєму дворику і дивишся на обрій. Сонце стоїть у тебе прямо над головою, пече немилосердно. Немає сил таке витримати. Десь у кутку нявчить кіт і раптом ти відчуваєш страшенний голод. Сонце вгорі сліпить нещадно, тільки взялося на другу половину дня. Ти витираєш руки об фартух і мерщій заходиш всередину. Краєм ока встигаєш помітити, що твоє віддзеркалення в люстрі всміхається тобі.

Є такі створіння, шо навчилися жити разом зі своїми страхами.

Ти ставиш на вогонь каструлю. Готуватимеш, мабуть, булгур із томатами. Багато років ти його не готувала! Уже й не згадаєш, як треба починати страву? Знадвору чутно, як вищать гальма, потім швидкі, нервові кроки, і на порозі з’являється твій син. Ти обертаєшся кинути на нього погляд; знову їжа виявиться пересушеною. Ви дивитесь одне на одного. Потім він розкриває обійми. Іноді тебе лякає, як у дорослому віці він схожий на Арифа. Десь глибоко в твоїх грудях народжується глухий звук. Твій язик починає вигинатися, підхоплюючи мову, якою ти не розмовляла вже чимало років.

А є такі, шо рішають припинити боятися. 

Земляні голоси

1. Червоні туфельки із ремінцем 

Я дуже добре пам’ятаю той день, бо вийшла з наміром придбати собі нове взуття, ті високі туфельки із ремінцем, які днями запримітила на вітрині, темно-червоні, схожі за кольором на таку по-домашньому теплу, лискучу карамель, яку дітлахи їдять на Різдво, був чи то четвер, чи середа, не пригадую, трохи перед тими святами християн і святковими крамничками на вулиці Гермеса, які так зрідка були переповненими у звичайні дні, а зараз у них аж роїлися жінки й діти, які неспинно торохкотіли, поважними матусями, які скоса поглядали на мене, милими жіночками із приватними будинками, чоловіками й дітьми, які скуповувались і знайшли, чим розважити себе в переддень свят, жіночками, які вискочили заміж, понароджували дітей і тепер вважають себе добрими, чистими й порядними, але направду я не знаю, чи це так, чи такі вони вже й добрі, чого скоса зиркають на мене в крамниці щойно побачать, задля чого змушують мене механічно прикривати долонею нафарбовані вуста, чого смикають до себе своїх дітей, змушують мене схрестити на грудях руки, опустити очі і спалахнути зсередини від гніву, а потім розштовхувати їх, судомно стиснувши в обіймах свої червоні туфельки, притискаючи їх до себе так, як вони притискають своїх дітей, дивлячись крізь них незрячим поглядом, думаючи, що я хоча б заробила на них власним потом, своєю роботою, і мені невтямки,