Шоу Ірвін - Хліб по воді, Шоу Ірвін

Містер Хейзен переказав через секретаря свої вибачення: його, мовляв, несподівано затримали в конторі, і він приїде пізніше. Аллен сів біля Конроя. Леслі, Елінор, Керолайн та Джіммі — позаду. Аллен трохи здивувався, коли Елінор виявила бажан

ня поїхати з ними. їй подобались околиці Хемптона, а надто, як вона сказала, наприкінці весни; у неї там, мовляв, багато друзів, і вона хотіла б з ними побачитись. "Це ще одне, чого я не знав про Елінор,— подумав Стренд, поклавши трубку.— Вона буває в околицях Хемптона і має там друзів". Цікаво, які ж іще новини приберегла для нього старша дочка і що розкажуть йому Леслі, Джіммі та Керолайн, які оце жваво базікають на задньому сидінні, коли їм трапиться зручна нагода?

— До речі,— озвався Конрой,— у гаражі там стоїть фургончик. Ви можете ним скористатися, якщо захочете оглянути околиці.

— Я не вмію водити,— відповів Стренд.— Дружина теж. А ось у Елінор є посвідчення.

Останні два роки в коледжі Елінор мала старенького "форда", Аллен обернувся до неї і мовив:

— Елінор, ти чула, що сказав містер Конрой? Там є фургончик, і ти зможеш ним скористатися!

— А мені теж можна? — спитав Джіммі.

— Звісно,— кинув Конрой.

— А я й не знав, Джіммі, що ти маєш посвідчення,— здивувався Аллен.

— Якось один товариш позичив мені на кілька вечорів свою машину,— пояснив Джіммі.— Я трохи покатався на ній та й склав іспит.

Аллен похитав головою. В родині ще одна новина, а йому ніхто про це й не сказав.

Конрой спитав, чи не хочуть вони послухати музику,— він, мовляв, увімкне приймач,— та Леслі рішуче заперечила,

— Ми ніколи не можемо дійти згоди, що слухати,— мовила вона.— Я не хочу, щоб через мене в дорозі зіпсувався настрій у Джіммі, Керолайн та Елінор або через них —у мене.

Алленові поїздка подобалась. Вечір був духмяний, сонце ще не зайшло. Конрой вів машину добре. Коли вони вибралися за Куїнс, транспорту на дорозі стало менше, і великий "мерседес" швидко долав милі між рядами дерев Парк-вей. Аллен був навіть радий, що Хейзен затримався в конторі. Якби він був тепер з ними, довелося б розмовляти, а Алленові хотілось їхати мовчки. Конрой не озивався, а дослухатися до пустих балачок на задньому сидінні Алленові було не конче, його тішило те, що вся сім'я вирішила в ці вихідні розважитись, і він з нетерпінням чекав, коли побачить дачну оселю Хейзена. З того, як чоловік живе, можна багато чого сказати про нього самого. В уяві Стренда юрист належав до зовсім невідомої йому породи людей і цікавив його дедалі більше. , Сам Аллен був чоловік обачний, і тому він досі не склав собі певної думки про Хейзена. Вони познайомилися за незвичайних обставин, і своїми розпитуваннями — Аллен зрозумів це тільки тепер — Хейзенові вдалося довідатись про їхню родину досить багато, тоді як сам він розповів про свою тільки те, що його предки переїхали до Нью-Йорка в 1706 році й ніколи не жили в Огайо. Те, що Хейзен уперто мовчав про свою родину, далеко виходило за рамки звичайної стриманості. Досі в розмовах він обмежувався загальними відповідями, признавшись тільки, що він юрист і що ходить на симфонічні концерти. Із "Хто є хто" Аллен уже чимало знав про суспільне становище Хейзена, однак його приватне життя лишалося загадкою.

Коли вони ждали машину, що мала по них заїхати, Елінор сказала про Хейзена:

— Цей чоловік чогось хоче.

— Чому ти так думаєш? — спитав Аллен.

Такі люди завжди чогось хочуть,— відповіла Елінор, і Аллена прикро вразив її цинізм. Він додержувався правила не приймати щедрості, а надто такої марнотратної, від людей, проти яких мав упередження — нехай і невиразне, як оце в його дочки.

Леслі, яка хотіла підтримати знайомство з чоловіком, чиї рани вона загоювала, дивуючись його стоїчній витримці, різко відрубала старшій дочці — такий тон для неї був цілком несподіваний:

— Якщо ти так думаєш, то чого ж ти не поїхала на вихідні кудись інде?

— О, вибачте! — мовила Елінор.— Я гадала, ми в Америці! Свобода слова, гарантована конституцією, і таке інше...

— Ану помовчте усі! — гримнув Аллен.— Відпочити не дадуть!..-

Джіммі задоволено гмукнув, радий, що хоч раз дісталося Елінор,

а не йому. Керолайн ні на що не звертала уваги; тримаючи на руках, мов немовля, свою нову ракетку в футлярі, вона замислено мугикала собі під ніс.

Милуючись весняним краєвидом, що пролітав за вікном машини, Аллен думав про суперечку дружини з дочкою. Йому стало цікаво, чи в словах Елінор була бодай частка правди. Та зрештою він дійшов висновку, що то — звичайнісінька злість, породжена заздрістю Елінор або її неприязню до котрогось із шефів у. неї на роботі, з яким вона, справедливо чи ні, ототожнювала Хейзена. Щодо себе Аллен вирішив: вважатиму Хейзена таким, яким він мені здається; правда, в його поведінці є щось незбагненне, але це не. підстава для того, щоб запідозрити його в лихих намірах чи бажанні дістати вигоду. Хай там як, а після того, що він довідався про Хейзенового сина, Аллен жалів цього чоловіка і співчував йому. Якщо Хейзен і надумав використати його родину, щоб полегшити собі муки самотності, то це навряд чи можна назвати шахрайством. Аллен згадав про те, як запідозрив, ніби Хейзен плекає нечисті наміри щодо Керолайн, і всміхнувся. Цей чоловік навряд чи запрошував би їх цілим гуртом, якби його розбирала хіть до їхньої сімнадцятирічної дочки.

Велика машина котилася рівно, плавно, Аллена почало заколисувати, і він закуняв. Прокинувся, коли збавили швидкість і звернули на приватну дорогу, що від кам'яних воріт між двома рядами високих дерев вела до моря, шум якого сюди ще не долинав.

Конрой зупинився у вистеленому гравієм внутрішньому дворі й натис на сигнал.

— Приїхали! — сказав він, і всі вийшли з машини.

Величезний, обшальований білий будинок самотньо бовванів на

тлі чистого присмеркового неба.

— Ого! — присвиснув Джіммі,— Оце-то архітектурка!

— Його збудував ще дід містера Хейзена,— пояснив Конрой. — Тоді мислили з розмахом!

"Споконвічний закон Америки — збагачення й розорення за три покоління — до Хейзенів ніяк не застосуєш,— подумав Аллен.— Дід міг би пишатися своїм онуком".

Конрой знов натис на сигнал, і з дому поквапно вийшли чоловік і жїнка.

— Містер і місіс Кетлі,— відрекомендував їх Конрой.— Вони доглядають будинок. Ваші валізи вони віднесуть самі.— Потім назвав Стрендів прислузі.

На чоловікові були чорні штани й добре накрохмалена біла бавовняна куртка. Його дружина була в чорному платті й білому фартусі. Обоє середнього віку, приємні на вигляд, однак такі змучені, наче цілий вік тяжко працювали.

— А тепер я з вами попрощаюся,— сказав Конрой.— Мушу повернутися до міста, щоб забрати з контори містера Хейзена й привезти сюди.

— То ви збираєтеся повторити ту саму поїздку ще раз? — здивувалася Леслі.

— Пусте! — кинув Конрой.— Ми будемо тут близько одинадцятої.

— Якби ми знали, то зачекали б містера Хейзена, поки він звільниться,— сказала Леслі.— Так незручно вийшло.,.

— Містер Хейзен не схотів би про таке й слухати,— відповів Конрой.— Він просив переказати, щоб ви почували себе як дома і за всім, що треба, зверталися до Кетлі. Вечерю вам замовлено.

І Конрой сів у машину — вірний слуга, завжди непомітний, завжди напохваті, велосипедист, лакей у сірій лівреї, власник багатьох дрібних, але корисних талантів. Він запустив двигун, плавно розвернувся у внутрішньому дворі, і задні вогні "мерседеса" зникли між рядами дерев, що вишикувалися обабіч дороги.

— Прошу сюди,— сказав містер Кетлі, ведучи Стрендів до дверей з двома великими знятими з карет ліхтарями обабіч. Коли гості ступили на кам'яні плити перед входом, ліхтарі засвітилися.

Вони ввійшли до передпокою, звідки широкі кручені сходи з поручнями червоного дерева вели на другий поверх. Містер Кетлі запитав, чи вони бажають побачити свої кімнати, чи спершу чогось вип'ють з дороги.

Аллен сказав, що побуде трохи внизу, але пити, подякувавши, відмовився й рушив до вітальні, тоді як решту повели нагору. Вітальня була простора, стіни обшиті дерев'яними панелями, вгорі — полотна Пісарро, Вламінка, Шагала й Дюфі, а також картини абстракціоністів — чиї саме, Аллен не міг упізнати. В кутку стояв накритий чохлом рояль. Повсюди великі вази з квітами, низькі зручні канапи та м'які крісла непевного стилю, що контрастували з дерев'яними кріслами, столиками та письмовим столом у стилі доби американських піонерів. Був тут і великий камін, у ньому лежали дрова, але не горіли. Вікна й двері з одного боку виходили на океан. Хейзен, може, й страждав від того, що в нього забагато вільних спалень, і це впливало на його психічну рівновагу, зате про його бренне тіло тут дбали, звичайно, щедро. Одначе в будинку — чи принаймні тут, у вітальні,— мало що говорило про захоплення чи смаки господаря, окрім хіба рояля й картин. Крізь прочинені двері Аллен зазирнув до невеликої бібліотеки. Книжки він перегляне іншим разом — йому не хотілося, щоб містер чи місіс Кетлі застали його там. Будинок, очевидно, споруджували на межі століть, і на його оздобленні та вмеблюванні явно позначилися різні смаки кількох поколінь.

Він відчинив двері на терасу, і кімнату заповнив шум океану. Аллен переступив поріг і задивився в темний простір Атлантики, над якою спустились вечірні сутінки. Океан був спокійний. Тільки зрідка з далини набігали хвилі й розбивались об берег. За терасою над басейном здіймався легкий туман. У воді відбивались вогні будинку.

Аллен глибоко вдихав повітря, втішаючись його цілющим солоним присмаком. Далеко за дюнами мріли вогні інших вілл, що також виходили вікнами на океан. Але поблизу будинків не було. Якщо Хейзенів дід прагнув спокою, то місце він обрав дуже вдале. Всього сто з невеликим гаком миль від Нью-Йорка, а яке відчуття безмежності простору, благодатності клімату! Тишу порушують тільки шум океану та крики чайок. "Стоячи тут,— думав Аллен,— забуваєш, що там, у місті, такі самі, як ти, люди борються за кожен ковток повітря, юрмляться у смердючих, жахливих вагонах підземки, страждають від вуличного гуркоту й мусять марнувати своє життя в безглуздій біганині". На березі океану повітря насичене запахом солі, духмяними пахощами трав та квітів, і бодай на один вечір тут можна забути, що в цей самий час у світі десь точаться війни, гинуть люди, палають у вогні міста, забути про криваві расові та племінні сутички, про спалахи амбіцій.

"Леслі таки правду сказала,— подумав Аллен, коли ввійшов до кімнати і шум Атлантики стих за причиненими дверима.— Трохи морського повітря мені не завадить".

Коли вони спустилися до їдальні вечеряти, там уже затопили камін, а на столі горіли свічки.