Шоу Ірвін - Хліб по воді, Шоу Ірвін

Та й нема потреби нагадувати їй про ту пригоду. Вона, мабуть, тобі цього не показала, але її дуже налякало те, що сталося з тобою у п'ятницю ввечері. І я знаю, мати дуже хвилюється за тебе, коли ти йдеш у парк, навіть удень.

-— Гаразд, тату,— сказала Керолайн.— Вона ж твоя дружина.

— До речі, Керолайн, ти подякувала містерові Хейзену за ракетку?

— Звичайно! — з гідністю відповіла Керолайн.— Я ж не безнадійна дикунка. Подякувала якнайщиріше.— Наспівуючи, вона пішла приймати душ.

Аллен помив після Керолайн тарілку, склянку та ножа й витер усе, щоб приховати від Леслі передобідній "гріх". Коли він сховав посуд, йому спало на думку піти до найближчого поліційного відділка і попросити того, хто веде цю справу, щоб не присилали до них додому слідчих, бо, мовляв, було темно, і його дочка однаково не впізнає тих хлопців, і що вона готується до випускних іспитів, і він не хоче, щоб її відривали від книжок... Адже в цьому районі поліція має стільки клопоту, що, мабуть, з великою радістю закриє справу й забуде про неї.

Задзвонив телефон, і Аллен вийшов до передпокою. Дзвонила Елінор.

— Як минули вихідні? — спитав він.

— Так собі,— відповіла дочка.— Я спала, а інші весь час пили. Люди, з якими я відпочивала, знають Хейзенів. Вношу поправку до своєї довідки про твого приятеля. Він мав трьох дітей. Хлопець помер, Перебрав дозу.

— Що?

— Перебрав дозу. Героїн. П'ять місяців тому. На вихідні нікого не було вдома, і він сказав служниці, щоб його не турбували, його ніхто й не турбував, а коли врешті зламали замок у його дверях, він був уже мертвий.

— О господи!

—— Жахливо, правда? Може, тобі слід піти в кімнату Джіммі й пошукати шприц?

— Елінор,— стривожено запитав Стренд, — ти знаєш про Джіммі щось таке, чого нам не розповідала?

— Ні. Тільки те, що приглянути за ним не завадить. Де він пропадає, та й з ким...

— Я певен, що він... що він не такий.

— Містер Хейзен, мабуть, теж був певен. Чому б тобі не побалакати з ним?

— І не подумаю!

— Може, ти й маєш рацію,— зітхнула Елінор.— Навіщо, справді, ятрити рани... Це я просто так. Забудь. Я чула ще дещо про його, Хейзенову, сім'ю. Дружину він, видно, не дуже любить. Вона постійно живе у Європі. А дочки теж ні батькові, ні матері не потрібні. Одна живе з режисером так званого "Нового кіно" в Сан-Франціско, і її, судячи з усього, матеріально ніхто не підтримує. Друга в Римі. Що робить — невідомо. Обидві дуже гарненькі, як твердять мої друзі. Не дивно, що містерові Хейзену сподобалося вечеряти з нами. Одначе в нього, кажуть, є коханка. Неабияка новина для кінця двадцятого століття, еге ж?

— Еге ж, — мовив Аллен.

— Цілую всіх, — сказала Елінор. — До зустрічі в п'ятницю!

Стренд поклав трубку і втупився в телефон. "Перебрав дозу..."

Його пересмикнуло. Почуття вини — мабуть, найстрашніша з мук. Отут і заговориш про нігілізм у молоді, про відповідальність перед майбутніми поколіннями, захочеш допомогти Хесусові Ромеро і прогулятися в парку з міцною юною спортсменкою. Всі ці клуби, опікунські ради, купа грошей — і твій син, якого два дні ніхто не турбував...

Аллен пройшов коридором і зупинився біля дверей Джіммі. Довго дивився на них, потім узявся за ручку. Двері були не замкнені й трохи прочинені. Він повагався й нарешті щільно причинив їх.

Увечері за столом сиділи тільки Аллен, Леслі та Керолайн. Джіммі на вечерю з'являвся рідко, проте щоразу, коли не збирався прийти, попереджав матір. Аллен не сказав Леслі про Хейзенове запрошення і весь час відчував на собі благальний погляд Керолайн.

— Ну ж бо! — врешті не витримала вона, зашепотівши голосно, мов акторка на сцені.

— Що "ну ж бо"? — перепитав Аллен, хоч і знав, чого вона від нього хоче.

— Сам знаєш. Вихідні!—сказала Керолайн.

Леслі запитливо глянула на нього. Відколи дружина прийшла додому, вона зразу заходилася готувати вечерю, а він працював над розкладом випускних іспитів. Привітавшись, вони поцілували одне одного, кожне розповіло кількома словами про те, як минув день, і більш вони не розмовляли. Аллен не згадав ні про слідчого, ні про Хесуса Ромеро, ні про юнака, знайденого мертвим після того, як він "перебрав дозу".

— Які вихідні? — спитала Леслі.

— Здається, містер Хейзен проходив повз тенісні корти й провів Керолайн додому,— промовив Аллен.

— Це дуже люб'язно з його боку.

— Дуже,— погодився Аллен.— Виявляється, він має в Істхемпто-" ні будинок...

— З тенісним кортом і басейном,— докинула Керолайн.—Він підігрівається. Тобто басейн. І це на узбережжі океану.

— І навіщо людям басейн, коли поруч цілий Атлантичний океан? — розважливо спитала Леслі.

— Ой, мамо! — здивувалася Керолайн.— А якщо погода погана? Та й океан холодний.

— А втім,— мовила Леслі,— то його гроші. Яке нам діло до будинку містера Хейзена на березі океану?

— А таке, що він запросив нас туди на . вихідні,— озвався Аллен.— Переказав через Керолайн.

— Усіх нас,— додала Керолайн.

— Це ж треба! Ось як далеко може завести вдячність за тарілку супу,— сказала Леслі. Вона подивилась на Аллена.— Що ти про це думаєш?

Аллен знизав плечима.

— А ти?

— У п'ятницю пополудні він заїде по нас своєю машиною,— сказала Керолайн. Слова вже самі вихоплювалися з її вуст.— А в неділю ввечері привезе назад.

— Але в суботу вранці в мене стільки уроків,— якось непевно промовила Леслі.

— Та ті шмаркачі,— сказала Керолайн,— оберуть тебе "королевою року", якщо ти влаштуєш їм у суботу вихідний.

— Цить, Керолайн! — мовила Леслі.— Я думаю.

— У цьому домі надто багато думають,— з відчаєм сказала Керолайн.— Скоро всі ми геть отупіємо від думок.

— Та ти посидиш хоч хвилину мовчки, Керолайн! — сердито гримнув Аллен.

— Він самотній старий чоловік, — правила своєї Керолайн.— Ми його бодай трохи розважимо. Він розповідав, що в тому будинку шістнадцять спалень. Хотіла б я подивитись на когось із вас, щоб пожив сам-один у шістнадцяти спальнях і так день у день з місяця в місяць! Ви з матір'ю завжди вчили мене, що ми повинні зважати на потреби інших. Так от, щоб ви знали, містер Хейзен і є той самий "інший".

— Міс адвокат,— рішуче сказала Леслі,— якщо ви хвилину помовчите, може, ми це й обговоримо.

— Тут, нема чого обговорювати! — огризнулася Керолайн.

Леслі лагідно взяла її за руку.

— Гаразд,— мовила Керолайн, покірливо склавши руки й відхилившись на спинку стільця.— Мій рот на замку.

— Ти певна, що він мав на увазі нас усіх? — запитала Леслі.— Джіммі з Елінор теж?

— А то ж як! — відказала Керолайн.

— Він назвав кожного?—спитав Аллен.

— Ну, не те щоб кожного окремо,— призналася Керолайн,— але він мав на увазі всіх.

— Аллене,— сказала Леслі,— у тебе такий вигляд, що тобі не завадило б трохи подихати морським повітрям.

— Нарешті! — переможно вигукнула Керолайн.— Нарешті ми доходимо до суті.

— Уроки я, гадаю, могла б відкласти десь на потім,— замислено промовила Леслі.— Але я маю ще побалакати з Елінор та Джіммі, може, в них зовсім інші плани...

— Якщо вони мені все зірвуть через свої егоїстичні інтереси, — заявила Керолайн,— то я довіку не озовуся ні до нього, ні до неї.

— Не будь малою дитиною,— кинула Леслі.— Я ж тобі сказала: ми все обговоримо.

Задзвонив телефон, і Аллен підвівся з-за столу.

— Я підійду. Це, мабуть, він, той самотній юрист.

Дзвонив справді Хейзен.

— Сподіваюсь, я не перебив вам вечері?— вибачився він

— Ні, — заспокоїв його Стренд.— Ми вже повечеряли.

— Як вам сподобався Берліоз?

— Надзвичайно! — відповів Стренд.— Ще раз вам дякую.

— Нема за що. Коли вам захочеться піти ще, дайте знати. Мені присилають квитки на все підряд, і дуже часто буває так, що саме ввечері я не можу вибратись.

— Керолайн розповіла мені, що ви проводжали її додому,— сказав Стренд, водночас міркуючи: "Як це людині присилають квитки на все підряд?" — Це було дуже люб'язно з вашого боку.

— Вона чудова дівчина,— мовив Хейзен.— І дуже здібна, вже не кажучи про все інше. Керолайн розповіла вам про нашу приємну розмову?

— Розповіла,— відповів Стренд. йому раптом уявилось, як би Хейзен переказував свої розмови з сином, що відбулися до того дня, коли довелося виламати двері в хлопцевій кімнаті.

— Я мав сьогодні коротку розмову з тим хлопцем, про якого вам розповідав,— з Ромеро,— повідомив Стренд.—Це була розмова не з приємних.

— Що ж він сказав?

— Що подумає.

— А якщо я поговорю з ним сам, це не допоможе? — спитав Хейзен.

— Навряд.

— Що ж, вам видніше. Керолайн сказала вам про поїздку у вихідні на Айленд?

— Казала,— відповів Стренд.— Цілу вечерю вмовляла нас із матір'ю.

— Сподіваюся, ви поїдете? — зацікавлено спитав Хейзен.

Шістнадцять спалень, і самому тинятися з однієї до іншої, та

ще й басейн, у якому підігрівається вода...

— Ми саме міркуємо про те, чи зможемо,— відповів Стренд.

— Вашу старшу дочку й сина я, звісно, також запрошую.

— Керолайн про це казала. Тільки я не знаю, які в них плани. Можна подзвонити вам у середу або в четвер?

— Будь-коли,— не задумуючись, сказав Хейзен.— У вас є напохваті олівець? Я скажу вам номер свого службового телефону.

— Є,— відповів Стренд і записав номер, якого продиктував йому Хейзен.— До речі, Керолайн каже, що у вас і досі не дуже здоровий вигляд.

— Пусте,— кинув Хейзен.— Якщо не дивитися на себе в дзеркало й не зважати на немовлят у колясках, які, побачивши мене, заходжуються криком, то я взагалі забуваю про те, що сталося!

— Керолайн згадувала також про поліцію...— сказав Аллен, стишивши голос, щоб не почули в кухні.

— Атож. Пуста формальність, я так гадаю. Але один мій колега з муніципальної кримінальної комісії каже, нібито найважче в цій справі — дати лад статистиці. Я зробив це скоріш на догоду йому, ніж задля чогось іншого. І я... я сподіваюся, ви не проти?..

— Та ні,— сказав Аллен і відразу збагнув, що відповів так проти власної волі.

— Гаразд, тоді сподіваюся, що на вихідні побачимось,— промовив Хейзен.— Я чекатиму вашого дзвінка.

Вони попрощалися. Аллен поклав трубку й вернувся до кухні.

— Ну що? — схвильовано запитала Керолайн.

— Нелегко, мабуть, заповнити стільки спалень,— сказав Аллен, сідаючи.

— Ти мені не відповів! — розсердилася Керолайн.

— Я сказав, що повідомлю його до кінця тижня,— мовив Аллен.— А зараз дай мені доїсти десерт!

Розділ пятий

Не думай про них — не думай про тих, що падають.

У п'ятницю пополудні по них заїхав у довгому "мерседесі" з відкидними сидіннями Конрой.