Анджей Сапковський - Відьмак. Сезон гроз

Але я мушу мати меча, допасованого до руки. Викутого та вигостреного на замовлення. Це триватиме кілька місяців, а бува, що й рік. Я не маю стільки часу.

– Утім, якийсь меч ти отримати мусиш, – тверезо зауважив бард. – Причому якомога швидше, як на мене. То що залишається? Може…

Він понизив голос та роззирнувся.

– Може… Може, Каер Морен? Там, напевне…

– Напевне, – перервав Ґеральт, граючи жовнами. – Аякже. Там усе ще достатньо клинків, повний вибір, навіть срібні. Але це далеко, а нині майже дня не минає без зливи та грози. Річки збурилися, дороги розм’якли. Подорож займе місяць. До того ж…

Він зі злістю копнув дірявого козуба, якого хтось викинув.

– Я дав себе обікрасти, Любистку, насміятися наді мною та обікрасти, наче останній фраєр. Весемір мене немилосердно висміє, а товариші, якщо будуть у той момент в Оселищі, також звеселяться й стануть потім реготати наді мною роками. Ні. Це, най йому дідько, у розрахунок не входить. Я мушу якось дати собі раду інакше. І сам.

Вони почули флейту та барабанчик. Вийшли на площу, на якій стояв овочевий базар, а група вагантів давала виставу. Репертуар мали передполудневий, чи то примітивно дурнуватий і в цілому не смішний. Любисток крокував між ятками, там із гідним подиву й із несподіваною для поета обізнаністю відразу узявся до оцінювання й дегустації виставлених на прилавках огірків, буряків та яблук, щоразу починаючи дискусії та флірти з торговками.

– Квашена капуста! – заявив він, черпаючи з діжки за допомогою дерев’яних щипців. – Скуштуй, Ґеральте. Пречудова, вірно? Така капустка – то справа смачна та рятівна. Узимку, коли бракує вітамінів, допомагає вона від скорбуту. А ще це довершений антидепресантний засіб.

– Тобто як?

– З’їдаєш полумисок квашеної капусти, запиваєш гарнцем сквашеного молока… і тоді депресія стає найменшою з твоїх проблем. Про депресію забуваєш. Інколи надовго. До кого ти так придивляєшся? Що воно за дівчина?

– Знайома. Зачекай-но. Перемовлюся з нею словом і повернуся.

Поміченою дівчиною була Мозаїка, з якою він познайомився в Литти Нейд. Несмілива гладенько зачесана учениця чародійки. У скромній, але елегантній сукні кольору палісандру. І в котурнах на пробці, у яких вона рухалася цілком граційно, якщо брати до уваги слизьке овочеве сміття, що лежало на нерівному бруку.

Він підійшов, упіймавши її біля помідорів, які вона вкладала в кошик, підвішений на згині ліктя.

– Привіт.

Трохи збліднула, коли його помітила, незважаючи на й так бліду шкіру. І якби не прилавок, то відступила б на крок чи два. Зробила рух, наче хотіла заховати кошик за спиною. Ні. Не кошик. Руку. Ховала передпліччя та долоню, щільно загорнуту в шовкову хустку. Він уловив сигнал, а імпульс, пояснити якого він не міг, наказав йому діяти. Він схопив дівчину за руку.

– Облиш, – прошепотіла вона, намагаючись вирватися.

– Покажи. Я наполягаю.

– Не тут…

Вона дозволила відвести себе подалі від торговельних рядів, у місце, де вони могли побути самі. Розгорнула хустку. А він не зумів стриматися. Вилаявся. Мерзотно й гидко.

Ліва долоня дівчини була вивернутою. Перекрученою в зап’ястку. Великий палець стирчав наліво, тильна частина долоні – спрямована вниз. А сама долоня – угору. Лінія життя, довга й безперервна, – оцінив він машинально. Лінія серця виразна, але поцяткована й переривчаста.

– Хто це тобі зробив? Вона?

– Ти.

– Що?

– Ти! – Вона вишарпнула долоню. – Ти використав мене, аби над нею пошуткувати. А вона такого з рук не спускає.

– Я не міг…

– Передбачити? – Вона глянула йому в очі. Він неправильно оцінив її, не була вона ані несміливою, ані заляканою. – Ти міг і мав. Але волів пограти з вогнем. Воно хоча б того варте було? Ти дістав задоволення, покращив самопочуття? Було чим похвалитися в корчмі перед товаришами?

Він не відповідав. Не знаходив слів. А Мозаїка, на його здивування, раптом усміхнулася.

– Я на тебе не серджуся, – сказала повільно. – Мене й саму повеселила твоя гра; якби я так не боялася, то посміялася б. Віддай кошик, я поспішаю. Я маю ще зробити закупки. І я вмовилася з алхіміком…

– Зачекай. Цього не можна так залишити.

– Прошу, – голос Мозаїки трохи змінився, – не лізь у це. Ти зробиш лише гірше…

А за мить додала:

– Мені й так пощастило. Вона поставилася до мене лагідно.

– Лагідно?

– Вона могла перекрутити мені обидві долоні. Могла викрутити стопу п’яткою наперед. Могла стопи поміняти ліву на праву, і vice versa, я бачила, як вона таке декому робила.

– Чи воно…

– Боліло? Недовго. Бо я майже відразу знепритомніла. Що ти так дивишся? Так воно було. Я маю надію, що так само буде, і коли вона мені цю долоню відкручуватиме назад. За кілька днів, коли насититься помстою.

– Я йду до неї. Зараз же.

– Погана ідея. Ти не можеш…

Він обірвав її швидким жестом. Почув, як шумить натовп, побачив, як він розступається. Ваганти припинили грати. Помітив він і Любистка, який здалеку подавав йому відчайдушні та розпачливі знаки.

– Ти! Відьмача заразо! Викликаю тебе на поєдинок! Будемо битися!

– Та дідько ж його візьми. Мозаїко, відсунься.

З натовпу вийшов кремезний і низький тип у шкіряній масці та в кірасі з cuir bouilli[11], бичачої, здається. Тип трусонув тризубом, що його тримав у правиці, різким рухом лівої руки розгорнув у повітрі рибальську сітку, замахав нею та потрусив.

– Я Тонтон Зрога, що зветься Ретіарієм! Викликаю тебе на бій, відьма…

Ґеральт підняв руку та вдарив його Знаком Аард, уклавши в нього стільки енергії, скільки вдалося. Натовп скрикнув. Тонтон Зрога, прозваний Ретіарієм, підлетів у повітря й, махаючи ногами, заплутавшись у власній сітці, змів собою ятку з бубликами, важко гепнувся в землю і з голосним брязкотом лупнув головою об чавунну статуйку гнома, що сидів навпочіпки, невідомо чому поставлену біля магазину, що пропонував кравецьку фурнітуру. Ваганти нагородили той політ голосними аплодисментами. Ретіарій лежав живий, хоча ознаки життя ледь подавав. Ґеральт підійшов не поспішаючи й з розмаху копнув його кудись у печінку. Хтось ухопив його за рукав. Мозаїка.

– Ні. Прошу. Прошу, ні. Так не можна.

Ґеральт копнув би те стерво ще, бо добре знав, чого не можна, чого можна, а чого треба. І в таких справах він не звик прислухатися до когось іншого. Особливо до того, кого ніколи не копали.

– Прошу, – повторила Мозаїка. – Не відігруйся на ньому. За мене. За неї. І за те, що ти й сам загубив.

Він послухався. Узяв її за плечі. І зазирнув у вічі.

– Я іду до твоєї майстрині, – заявив жорстко.

– Погано, – покрутила вона головою. – Будуть наслідки.

– Для тебе?

– Ні. Не для мене.