Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний

- Що це ти кажеш, сину? Чи ти маєщ бога в животi, а царя в головi?! Схаменись! Його спалиш, а через його й другi погорять... Йому ж тiльки шкоди наробиш, вiн собi швидко знов вибудується; а то - убогi погорять, що, мо­же, тiльки й щастя, що свiй захист є... Оханись, господь з тобою!

Ще сумнiше, ще важче стало. Дощ, як iз вiдра, линув. Кожен поворухнувся й на самi очi насовував кобеняка.

Лиско ближче пiдсунувся до дiда; лiг у самих його нiг. Дiд мотнув головою: "А той же батько! як двi каплi води..." - промовив уголос.

- Хто? - поспитав Грицько.

- Отой! - дiд указав на Чiпку.

- Хiба ви знали батька? - пита понуро Чiпка.

- Чому ж не знати, коли ми з одного двору.

- Хiба мiй батько панський був? Адже вiн - москаль! – ка­же, здивувавшись, Чiпка.

- То що, що москаль... Хiба москалi родяться мос­ка­ля­ми?.. Тобi ще, видно, нiхто не розказував за його...

- Нi.

- Ото ж то й є! Люди ще й досi не забули...

- А що ж там? - пита Чiпка, насторочивши уха й не зво­дячи очей з дiда.

- Гм... бач! - Дiд вийняв луб'яну табатирку, понюхав та­баки.

- Розкажiть, дiду! - пристає Чiпка.

- Добре. Коли нiхто не розказував, то я тобi розкажу... Дав­ня то рiч, - зачав дiд. - Менi було тодi лiт з двадцять, як привели твого батька в горницi лакеєм до панича... Роз­казували, що твоїй бабi старий пан хотiв ласку зроби­ти, та взяв та й приставив до евого сина твого батька... Вiн був собi якийсь малий, пуздра-куватий, болiзний... та шкодлив­ий такий, як кiт! За паничем ходить - не ходить слу­хать - не слуха.Панич якось його чи вскубнув, чи вщип­нув... А той, як виважить руку, як удере його з усно­го маху по пи­цi... так паненятi носа й розтовк! Прибiгла на крик панi; увiйшов сам пан... - "На стай­ню його!.." – Узя­ли його лакеї на стайню, та так оджарили, що нi ляг­ти, нi сi­сти... Тодi йо­му вже нiкому було "й пожалiтися: бать­ко у винницi в казанi скипiв, - упав якось у казан, - а ма­ти з холери вме­рла... Ото, як одшкварили його, - то вже вiн нi­коли не би­вся, - тiльки пустився на хитрощi. Усе ду­рить панича та ви­дурює з рук усячину... аж поки його й за це не вибили! Як провчили, вiн хотiв утопитись, та лю­ди не допустили... А пан знову вибив, щоб не топив крi­паць­кої душi, бо за неї треба подушне платити! Так вiн ото, як мандрував Шамрай, - таки з двору кучер, - то й вiн за ним потяг аж у Донщину. Тамечки вирiс, оженився й осе­лився... Та лихий його попутав провiдати про Хруща, ко­зачого сина, що одних з ним лiт, поплентався на Дiн до дядь­кiв, - та там би то, кажуть, i вмер... Та не так про Хру­ща, як про рiдну сторону... Як згадає її, здається, зараз би та­ки знявся та й полетiв, коли б не неволя... А тут, як на те, пiдскочив Хрущ. От вiн роздобув десь Хрущiв паш­порт та покинув жiнку, дiтей i оселю - приплiвся сюди. Йо­го прийняли в козачу громаду. Хрущ та й Хрущ! Козак, вiль­ний... А може, вiн думав худобу Хрущеву посiсти, та доб­рi люди до його ще по шматках рознесли... Так вiн став у службу, заробив грошей, купив хату та й одру­жив­ся з твоєю матiр'ю. Лiт зо двоє, може, пожив, - та й знову по­тяг на Дiн до першої жiнки. Отам його й злапали! – При­вели сюди... суди та пересуди... Хто вiн такий?.. Що це вiн зробив?.. Та, кажуть, н а ш-таки шепнув комусь там: спро­вадьте, мов, його, куди знаєте, менi його не треба! Так до його дуже не чiплялись, а в перший прийом i зав­дали в москалi... Бач! Он вiн який москаль! Знаєш тепер?!

Чiпка слухав, слухав та й голову схилив на груди, слу­хаючи... Незчувся, коли й вечорiти стало... Дiд удвох з Гри­цьком i отару заняли.

- Ану, рушай! додому час! - гукнув дiд уже з шляху.

Чiпка глянув на дiда, пiдвiвсь i поплентався стороною, позад отари, немов п'яний, наче учадiв... Голо­ву на груди звiсив, очi в землю потупив... Нiчого не чув, не бачив... Не знав, коли й у село прийшов, як i додому достався... Очу­мався уже в хатi...

- Так отакий мiй батько був, мамо?

- Який?

Чiпка почав розказувати...

- Такий же...

- Чому ж ви менi давно цього не казали?

- То що б було, сину? Замовк Чiпка. Щось думав...

- Нiчого... - нешвидко вже одмовив, та й знову замовк.

Сумно стало в хатi, як у льоху... Чiпка сидiв на лавi, ноги звiсив, голову спустив трохи не до колiн... Якби його так намалювати, - сказали б: то не чоловiк сидить, то - сам сум!

Мотря, дивлячись на його та згадавши давнє тихо пла­кала...

- Нi! Недобре зробив батько, - глухо якось, з протя­гом, почав Чiпка... - Нi... негаразд!.. Чому вiн їх не вирiзав, не ви­палив?..

- Кого, сину?

- Панiв! - одказав твердо Чiпка.

- Що це ти, сину, кажеш? Хай їм господь за те оддя­чить, а не люди!

Чiпка мовчав. Мотря перехрестилась та й знову запла­кала. Тихо носився той плач по хатi пiд темний ве­чiр; тихо слався по долiвцi, по стелi, по бiлих стiнах та давив, як обценьками, серце i в матерi i в сина.

Вiн сидiв зажурений, нiмий, як стiна. В його думцi, перед його очима, носився чорним вороном батько...

"Бiдний мiй тату! - думав вiн. - Не знав ти долi вiд само­го малку - може, аж до смертi... Ганяла вона тебе з одного краю свiта на другий, од панського двору до Дону, од Дону - до прийому... Де ж тепер ти? Що тепер з тобою?.. Чи тлiє пiд землею твоє наболiлеє тiло? Чи порвала його московська нагайка на шмаття? Чи прони­зала тебе вража куля у бої?.. I загребли твої костi з кi­нськими кiстками в одну домовину, в одну високу моги­лу?! I нiкому вона не скаже, не по-вiда, що пiд нею ле­жить твоя мучена душа без одплати... А може, тебе доля занесла куди в далеку чужину, на iнший край свiта, ти думаєш-гадаєш, не досипляючи ночей, про матiр: як