Нечуй-Левицький - Гастролі, Нечуй-Левицький

співа­ла в опері. Во­на лю­би­ла оти­лих, ви­пе­ще­них панів, що ски­да­лись на ви­пе­ще­них арис­ток­ратів або сто­лич­них купців. Літо­шевський за­ли­цяв­ся до неї, як ще бу­ла во­на на сцені. Фле­гонт Пет­ро­вич в ролі Мефісто­фе­ля на­во­див навіть ніби ча­ри на ка­пельмей­стер­шу.

- От і Фле­гонт Пет­ро­вич! Яка приємна нес­подіван­ка! - аж крик­ну­ла Чер­нявська.

Вона схо­пи­лась з стільця й якось по-те­ат­ра­льному, ніби во­на бу­ла на сцені, з кух­ли­ком у руці побігла йо­му на­зустріч, підняв­ши од­ну ру­ку вго­ру. Се­ред гар­ної обс­та­ви, між дво­ма лис­ню­чи­ми дзер­ка­ла­ми, на лис­нючім пар­кеті, ввесь ніби за­си­па­ний сяєвом сон­ця Фле­гонт Пет­ро­вич, білий, рум'яний, спанілий, і справді ски­нувсь на будлі-яко­го ви­пе­ще­но­го діди­ча або сто­лич­но­го глад­ко­го па­на. Чер­нявська, як був­ша ар­тист­ка, лю­би­ла ар­тистів, і завсігди і в сто­лиці во­на лю­би­ла їх то­ва­рист­во й ніби ро­да­лась з ни­ми завсігди скрізь, де до­во­ди­лось зустрічаться з ни­ми.

- Слава тобі гос­по­ди! Та­ки спо­до­би­лась за три тижні по­ба­чить людське ли­це! - ле­пе­та­ла ка­пельмей­стер­ша, віта­ючись з Фле­гон­том Пет­ро­ви­чем.

- А хіба ж на селі в вас чу­ма? Чи ви­мер­ли усі людські ли­ця, чи що? - спи­тав всмішки ар­тист.

- Хіба ж на селі людські ли­ця? Та там же самі за се­бе му­жицькі мор­дя­ки, а в вас у містеч­ку самі за се­бе жидівські пи­ки, а не ли­ця! - дзи­го­ри­ла ка­пельмей­стер­ша на ході.

- А ми ж хіба не лю­де! - обізвавсь Ни­ко­лаідос.

- Які ж ви лю­де? Ви - азіати, а не сто­личні лю­де! - ки­ну­ла йо­му кри­ла­те слівце ка­пельмей­стер­ша.

- Спасибі за комплімент! - ска­зав Ни­ко­лаідос.

- «Здоров зно­си та в кра­ще вбе­рись!» - ки­нув присмішку Літо­шевський. - Сто­личні панії кус­ливі, як му­хи в спасівку. Прав­да, Ніно Іванівно? Чом пак ви й досі не одвіда­ли нас у нашій оселі?

- Бо не ду­же дав­но приїха­ла на се­ло. По­жи­ве­мо - одвідаємо.

- Прошу частіше заїжджа­ти до нас у гості. По­ба­ла­каємо за Пе­тер­бург на са­моті. Тільки заз­да­легідь вам ка­жу й на­пе­ред, що в нас та­ка ха­луп­чи­на, що й со­ром вас віта­ти в їй, - обізва­лась Літо­шевська. - Для вас, пев­но, й це бу­де ще од­на сільська мор­да.

- А що? Та­ка ха­луп­чи­на, як у бра­та мо­го чо­ловіка: як доб­ре підско­чиш, то пальця­ми й до стелі дос­та­неш, - ска­за­ла з сміхом ка­пельмей­стер­ша.

- Ні, в нас до стелі не дос­та­не­те, але об сво­лок то мож­на черк­нуться, - ска­зав Літо­шевський.

- От пот­ри­вай­те! Я че­рез скільки неділь прис­тав­лю до тієї ма­зан­ки та­кий са­лон, як оцей вок­зальний. Тоді, Ніно Іванівно, мені не бу­де со­ром вас віта­ти в се­бе. А по­ки що про­шу одвідать й мою, хоч ха­луп­чи­ну, але обс­тав­ле­ну на східний зра­зець, - ска­за­ла Літо­шевська,

- Це ви, Ніно Іванівно, ма­буть, при­ка­та­ли на вок­зал для роз­ва­ги? Чи, мо­же, поїде­мо ку­дись вкупі? - спи­тав Літо­шевський.

- Прикатала смач­них кот­летів по­поїсти всмак, от що! - ле­пе­та­ла ка­пельмей­стер­ша.

- І це га­разд. А ку­хар тут не по­га­ний. Прав­да, Ніно Іванівно? - ска­зав Ни­ко­лаідос.

- Хоч і в сто­лиці, то не за­ва­жав би: був би на місці, - го­во­ри­ла ка­пельмей­стер­ша.

Задзеленькав дзво­ник. За­гув не­да­ле­ко поїзд. Усі пос­хоп­лю­ва­лись з стільців. Фле­гонт Пет­ро­вич по­хап­цем побіг ку­пу­вать білет та зда­ва­ти речі на ва­гу. Ни­ко­лаідос вис­ко­чив на своє служ­бе­не місце на плат­фор­му. Зас­ту­гонів поїзд, не­на­че от-от ма­ла тряс­тись зем­ля. Сту­гоніння все більша­ло й наб­ли­жа­лось. Не­за­ба­ром зад­вигтів грунт ко­ло за­бу­ду­ван­ня. Наг­ло свис­ну­ла про­ни­зу­ва­та свистілка па­ро­ви­ка. В од­чи­нені вікна влетів ще різкіший од­гук свис­ту, од­гук­нув­ся лу­ною й ляс­нув під сте­лею так здо­ро­во, що нер­во­ва ка­пельмей­стер­ша аж ки­ну­лась і за­пи­ща­ла. Усі ру­ши­ли на плат­фор­му. Фле­гонт Пет­ро­вич ніс в одній руці за­виніння та опо­ви­те шку­ра­тя­ним пас­ком теп­ле пальто, а в другій - до­рожній па­ку­нок. По­ча­лось про­щан­ня та на­путіння.

- Тут же, будьте лас­каві, наг­ля­дай­те і за моєю осе­лею, і за жінкою, - про­сив Ни­ко­лаідо­са Літо­шевський. - Як приш­лю гроші тобі, Со­ню, то ти й роз­по­чи­най че­пу­рить са­док та ро­би­ти за­бу­ду­ван­ня. Тільки не ду­же ли­шень за­га­няй­ся, бо ти хоч і стат­куєш ко­ло гос­по­дарст­ва, але та­ки вда­лась за­го­нис­та. Ви, Мав­рикію Пав­ло­ви­чу, здер­жуй­те її за­го­нистість, бо во­на ви­шах­рує на ті вит­ре­беньки ба­гацько гро­шей.

- Добре, доб­ре! Не тур­буй­тесь ні за що. Я ла­ден щод­ня навіду­ваться в ва­шу осе­лю. А вже прис­тав­ку де­ревні та до­щок, та уся­ку тя­га­ни­ну, та умо­ву з куп­ця­ми й тес­ля­ми, ко­ва­ля­ми й бля­ха­ра­ми я бе­ру на се­бе, бо це мені зручніше й звичніше, ніж дамі. - ска­зав на про­щанні Ни­ко­лаідос, тричі цілу­ючись з Літо­шевським.

Свистілка свис­ну­ла, не­на­че крик­ну­ла, мов опе­че­на. Поїзд ру­шив по­ма­леньку, по­су­нувсь по­волі плав­ко, лег­ко й не­за­ба­ром приспішив і зник за по­во­рот­кою та ле­геньким зак­ру­том між гор­ба­ми го­ря­но­го бе­ре­га річки.

Софія Ле­онівна од­ра­зу по­чу­ти­ла ніби по­легкість на душі. Во­на по­ве­селіша­ла, ож­ва­ви­лась, ста­ла го­во­рю­ча, пішла в за­лу з Чер­нявською та Ни­ко­лаідо­сом, сиділа й ба­ви­лась роз­мо­вою, до­ки ве­ред­ли­ва Чер­нявська спо­жи­ла свої кот­ле­ти, і бу­ла лад­на ба­ла­ка­ти й ре­го­та­тись з Чер­нявською хоч би й до ве­чо­ра. Вже й не визвірю­ва­лась ні на ко­го й навіть не бур­ча­ла.

IV

Літошевська вер­ну­лась до­до­му, увійшла в по­кої й од­ра­зу по­чу­ти­ла ніби по­рож­не­чу в по­ко­ях, їй ста­ло сум­но на душі. Во­на зга­да­ла про сво­го чо­ловіка й по­чу­ва­ла, що той сму­ток ви­ник в її серці не за чо­ловіком, а за кимсь іншим, ба­гацько любішим та милішим од йо­го. Зир­ну­ла во­на на ту­рецьку со­фу в кабінеті й ніби по­ба­чи­ла уяв­ки на софі Ни­ко­лаідо­са в біло­му мун­дирі з блис­ку­чи­ми по­го­на­ми на пле­чах, в сяєві вранішнього проміння… І не­са­мохіть во­на при­га­да­ла, як він тут не­дав­неч­ко сидів і зир­кав на неї то різки­ми, то м'яки­ми блис­ку­чи­ми очи­ма. І їй чо­гось уяви­лось, що не Літо­шевський по­ки­нув її, виїхав ку­дись да­ле­ко, а Ни­ко­лаідос. Во­на по­чу­ва­ла, що су­мує за Ни­ко­лаідо­сом, і са­ма зди­ву­ва­лась, що в неї сер­це та­ке не дерз­ке, та­ке хист­ке, змінли­ве. І в од­ну мить їй за­ма­ну­лось по­ба­чить Ни­ко­лаідо­са, по­ба­ла­ка­ти з ним, на­ди­виться на йо­го. Во­на сподіва­лась, що Ни­ко­лаідос не сьогодні - так завт­ра одвідає її. Але ми­нув день, ми­нув і дру­гий, а він не приїжджав, не­на­че за­був за свою обіцян­ку час­тенько одвіду­ва­ти її.

Софія Ле­онівиа лед­ве діжда­ла п'ятниці. В містеч­ку що­неділі в п'ятни­цю ста­вав ба­зар чи тор­жок. Софія Ле­онівна одяг­лась, при­че­пу­ри­лась і пішла пішки на місто. Їй та­ки тре­ба бу­ло де­що по­ку­пить у крам­ни­цях. Але во­на ма­ла надію стрінуть на торж­ку Ни­ко­лаідо­са. Він час­тенько прибігав на місто за яки­ми-не­будь за­куп­ка­ми на свою потрібку.

Торжок був чи­ма­лий. Лю­дей наїха­ло ба­гацько. Кра­марі по­на­во­зи­ли уся­ко­го дрібно­го кра­му ду­же ба­га­то. Софія Ле­онівна по­веш­та­лась по торж­ку і вгляділа ку­пи уся­ко­го по­су­ду. Зга­дав­ши, що в неї лус­ну­ли но­чо­ви, во­на