Нечуй-Левицький - Гастролі, Нечуй-Левицький

що в вас в ле­ваді в вер­бах та в сад­ках. Чуєте! як виг­ра­ва­ють, не­на­че на­ку­пи­лись, - ска­зав Ни­ко­лаідос.

- Як здо­ров'я ва­шої жінки? - спи­тав Літо­шевський і по­чав на­ли­вать пи­во в ви­сокі кух­ли­ки.

- Ет! Нез­ду­жає та все чо­гось кри­виться моя стогнійка! - ска­зав Ни­ко­лаідос. - От люб­лю вас, Софіє Ле­онівно, за те, що ви не стогнійка, ніко­ли не кри­ви­тесь та не сла­буєте.

Літошевський на­хильці ви­пив пи­во й пішов на­го­ру, на дру­гий етаж з одвіди­на­ми до Ни­ко­лаідо­со­вої жінки. Софія Ле­онівна не пішла, бо не діжда­лась до се­бе її з одвіди­на­ми. Во­ни зос­та­лись вдвох у залі.

- От те­пер ви, Софіє Ле­онівно, зос­та­не­тесь самі вдо­ма, не­на­че чер­ни­ця в мо­нас­тирі. Не боїтесь нудьги в тих ва­ших пу­щах та нет­рях за містеч­ком? Га? Пев­но, хо­ди­ти­ме­те в мо­нас­тир шод­ня та ще й прис­вя­ти­тесь! - ска­зав Ни­ко­лаідос.

- Що вже що, а прис­вя­чу­ваться я нез­дат­на. До самітності я вже звик­ла: це зви­чай­на річ в житті ар­тистів і їх жінок. Але я сподіва­юсь, що й ви та­ки не од­цу­раєтесь од ме­не й бу­де­те одвіду­вать ме­не в са­мо­тині. Не за­бу­вай­те, що я люб­лю й єднан­ня з людьми, та ще й ве­се­ли­ми, - ска­за­ла Софія Ле­онівна з на­тя­кан­ням.

- Спасибі вам. Ко­ли я вам не на­до­ку­чаю, то ла­ден хоч щод­ня одвіду­вать вас.

- Ви та­ка ве­се­ла лю­ди­на, що, пев­но, ніко­му й ніко­ли не на­до­ку­чи­те своїми одвіди­на­ми. Це ви прис­тав­ляєтесь або го­во­ри­те собі ж та­ки комплімен­ти.

- Собі комплімен­ти! - ска­зав і за­ре­го­тавсь Ни­ко­лаідос. - Не­по­га­но ска­за­но. Я маю та­ку щи­ру вда­чу, що ніко­ли зро­ду-звіку не го­во­рив ніко­му компліментів. Моя ду­ша звер­ху, а не десь нас­поді за­хо­ва­на.

- Щирість ва­шу знаю й у щи­рості вашій я дав­но пе­ресвідчи­лась, - ска­за­ла Софія Ле­онівна. - Я по­ва­жаю й навіть люб­лю щи­рих лю­дей і не люб­лю лю­дей по­тай­них, навіть тро­хи їх бо­юсь, як от, прик­ла­дом, по­тай­них со­ба­чок, що й не гав­ка­ють, а прибіжать та кусь за лит­ку!

Надворі ко­ло вок­за­лу за­гур­котіла по­воз­ка. І тільки що той гуркіт сти­шивсь, в за­лу на­че вско­чи­ла або вли­ну­ла ка­пельмей­стер­ша Ніна Іванівна Чер­нявська, ви­со­ченька, тем­но-ру­ся­ва, біла з ли­ця, су­хор­ля­ва та жва­ва, як в'юн.

- О! Ко­го я ба­чу! І ви, зем­ляч­ко, тут! Яким по­би­том ви тут опи­ни­лись? Чи іде­те ку­дись, чи ко­го ви­ряд­жаєте в до­ро­гу? - зад­зи­го­ри­ла Чер­нявська, віта­ючись з Літо­шевською й Ни­ко­лаідо­сом.

Софії Ле­онівні зда­лось, що в за­лу впурх­нув у вікно з акацій го­ро­бець, од­бив­шись од го­ро­би­но­го гур­ту, і зацвірінькав на всю ва­лу. Ка­пельмей­стер­ша цвірінька­ла як­раз у тон го­робців, що аж ля­ща­ли в акаціях під од­чи­не­ним у двір вікном.

«Принесло ле­да­що цього пе­тер­бурзько­го го­роб­ця не в доб­рий час. Са­ме був би до­го­во­ривсь з Софією Ле­онівною до са­мої сут­ності діла. А тут тобі - пурх у за­лу ця го­роб­чи­ха!» - до­са­ду­вав мовч­ки Ни­ко­лаідос.

Капельмейстерша приб­ра­лась на цей польовий вок­зал, не­на­че на який­сь праз­ни­ко­вий виїзд з Пе­тер­бур­га в Павлівськ або в Царське Се­ло. Во­на й на селі че­пу­ри­лась так са­мо, як і в сто­лиці. Ски­нув­ши шов­ко­ву лег­ку смуг­нас­ту на­кид­ку й швир­го­нув­ши її жуж­мом на ка­на­пу, во­на при­мос­ти­лась ко­ло сто­ли­ка, уб­ра­на в свіжу сук­ню, об­ля­мо­ва­ну до­ро­ги­ми кру­же­ва­ми. Ніна Іванівна бу­ла дру­го­ряд­ною співач­кою в пе­тер­бурзькій опері, де її наг­лядів Чер­нявський, за­ко­хав­ся в неї і оже­нивсь, зай­няв­ши місце ка­пельмей­сте­ра в опері.

- А знаєте, Софіє Ле­онівно, чо­го це я їжджу двічі-тричі на тиж­день на вок­зал? їжджу їсти ку­харські тов­че­ни­ки, бо на селі в бра­та мо­го чо­ловіка не вміють га­разд го­ту­вать кот­летів. А я тільки й жив­люсь ци­ми смач­ни­ми вок­зальни­ми кот­ле­та­ми, схо­жи­ми на наші пе­тер­бурзькі, - ле­пе­та­ла ка­пельмей­стер­ша.

- Але ж ту­теч­ки в нас у містеч­ку яло­ви­чи­на чу­до­ва. Тут же ті «чер­каські», цеб­то ук­раїнські во­ли, що при­во­зять їх до нас у Пе­тер­бург, - обізва­лась Софія Ле­онівна.

- Ті ж во­ли, та спосіб го­ту­ван­ня не той на селі. Чи вас пак не бе­ре нудьга тут на селі в вашій мо­нас­тирській ле­ваді? Ой бо­же мій! Я швид­ко з нудьги тут за­ги­ну. За­па­гу­бить ме­не це се­ло навіки! Ко­ли б вже швид­ше ми­на­ли ці каніку­ли! Я тут і спрос­ти­лась, і якось опо­га­ни­лась, навіть по­по­ган­ша­ла. Ой го­ренько мені та й годі!

- А мені бай­дужісінько, чи я на селі, чи в сто­лиці. В ме­не на ру­ках діти, осе­ля, го­род, дім. Є за що дба­ти, є чим пек­лю­ва­тись цілі дні. Я вже звик­ла до се­ла, хоч і спрос­ти­лась і по­по­ган­ша­ла, - ска­за­ла Софія Ле­онівна.

- А я от ніяким спо­со­бом не звик­ну до се­ла. Пер­шо­го тиж­ня, як ми приїха­ли до чо­ловіко­во­го бра­та, я по­чу­ва­ла се­бе, на­че в раю. Знаєте, там… сільська по­езія: і са­доч­ки, й гай­оч­ки, і зе­лені вер­би, і ста­во­чок, і чов­ник на став­ку… Але ми­ну­ло тижнів зо три, і мені ос­то­гид­ли і ті са­доч­ки, і ста­воч­ки, і мли­ноч­ки. Ме­не бе­ре та­ка нудьга, що я, примігла б, летіла в сто­ли­цю. Скрізь ти­ша, мерт­во­та. Жи­во­го людсько­го ли­ця не по­ба­чиш! Не­ма з ким на­ба­ла­каться, не­ма де роз­ва­жить се­бе. Усе му­жик, ку­ди не глянь. Пан­ка навіть і не по­ба­чиш. Ой не ви­дер­жу далі! Оце при­ка­таю двічі-тричі па тиж­день сю­ди на вок­зал та хоч ви­пад­ком, хоч зда­ле­ки на­див­люсь на інтелігент­них лю­дей та панів. Не­на­че ожи­ву й пож­вавішаю, по­бадьорнішаю тро­хи. Цур йо­му, пек йо­му - цьому се­лу!

Капельмейстерша анітрішки не вва­жа­ла на те, що га­ня­ла ба­тю­шині коні і най­мит га­яв час са­ме в ко­со­ви­цю, са­ме в ро­бо­чий га­ря­чий час, а то потім зго­дом і в жни­ва. Во­на на це не звер­та­ла вва­ги.

- Ой не ви­жи­ву я далі на селі! - ле­пе­та­ла ка­пельмей­стер­ша та все сьорба­ла по­хап­цем пи­во з кух­ли­ка; її му­чи­ла сма­га од по­ро­ху й спе­ки так, що в неї і в роті, і в пельці по­сох­ло.

- Одже ж і ви­си­ди­те, му­си­ти­ме­те сидіть аж до кінця ва­кацій, бо ваш чо­ловік не зго­диться їхать в той сто­лич­ний сморід са­ме в спе­ку, - обізвавсь Ни­ко­лаідос. - Ва­ша сто­ли­ця влітку - пхе! Пхе! і ве­ли­ке пхе!

- Ой ви - азіати! Ви тільки й знаєте, що сто­лич­ний сморід, а інших сто­лич­них при­па­док та до­год ви й не тя­ми­те, і ніко­ли не втя­ми­те, бо і втям­ку за їх не маєте, - ска­за­ла розд­ра­то­ва­на ка­пельмей­стер­ша.

Вона не ду­же лю­би­ла Ни­ко­лаідо­са за йо­го гру­бу щирість, нех­ту­ва­ла йо­го й навіть при на­годі глу­зу­ва­ла з йо­го. Та й за­га­лом їй не при­па­да­ли до впо­до­би усякі східні азіати, ар­мя­ни, тур­ки та й гре­ки.

В од­чи­не­них две­рях з'явивсь Фле­гонт Пет­ро­вич, пос­тав­ний та спанілий, ніби ви­ко­ха­ний на май­сько­му сільсько­му повітрі. Ка­пельмей­стерші він ду­же по­до­бавсь ще тоді, як во­на