Люко Дашвар - Село не люди – 2. Добити свідка

– Лиш у мазанці. Тут сила, у цьому місці.

– Он як… Тоді нащо те все, як не можу дати добра тим, хто до мене добрий.

– А може, то тобі кара за те, що ділиш людей на добрих і злих?

– Так є злі!

– А ти прости їх…

– Всіх? І Залусківського?

– І Залусківського. Простити по-різному можна.

– Як це, бабо Килино?

– А так, Катрусю, забудь про нього. Відпусти. Про злочини його мовчи, нікому ані слова. Він чекатиме твоїх слів, а ти мовчи. Хай відчує твою зневагу.

– І так мовчу. Бо й Алла просила. І мамка щоразу благає: не чіпай Залусківського, бо він тебе знищить. І після того – прощати?.. А нащо?..

– Щоби насправді сильною стати.

– А нащо сильною бути? Однаково всіх не врятую.

– Себе врятуєш.

Розплакалася дівчина.

– Так ви мене, бабо, заплутали, аж більше горя стало. Тепер хоч з мазанки не виходь.

– І мазанка не вічно силу даруватиме, – прошепотіла баба Килина і зникла.

– Бабо, може, я просто сплю? – тільки й прошепотіла дівчина.

Життя – сон. Смерть Алки вибила перше скельце з гармонійного вітражу, який виклала Катерина із уявлень про нинішнє своє існування. Стара Килина додала в душу сумнівів. Противилася. Придивлялася до білих стін, наче би ті на її очах могли розтанути, зникнути. Не хотіла вірити.

– Брешете, бабо, ой, брешете! Маю силу! Такою цілителькою стану – кращою за вас! От зможу! – знову заглибилася у бабині книжки, записи. По трави у луки – удосвіта. Та затята, наче тільки тим і мріяла займатися все життя.

До справ реальних Маруся повертала. Не забула Катерину, не кинула. Після смерті Алли залишилася єдиною опікункою сироти. Якось сьомого грудня постукала у двері мазанки.

– З днем народження, хоробра дівчинко! Завтра поїдемо фотографуватися.

– Нащо?

– Паспорт отримаєш.

– Паспорт? Добре! – І так сонячно усміхнулася раптом, аж Маруся перехрестилася подумки: слава тобі, Господи, потроху повертається дівчинка до життя.

Катерина зраділа, бо побачила: темна пляма у жовчному вчительки – звичайна холестеринова бляха, життю не загрожує. Не втратила силу, бачить! Ще затятіше намагалася помагати усім, хто до неї звертався.

– Не ділитиму людей! Усіх зможу простити колись, усіх… – знай навіювала собі.

Маруся нагадувала: добре би до школи повернутися, атестат отримати. Катерина лиш усміхалася: іншими знаннями і лікує, і лікується.

Час плив. Кожний новий рік відбирав у спогадів дещицю болю і гіркоти. Здавалося, разом із ними потроху витікає із Катерини дивовижна магічна сила бачити людей наскрізь. Спочатку не помічала того, бо інше хвилювало: дорогі померлі стали ввижатися все рідше. Першим перестав приходити Роман.

– Дядьку Романе, – Катерина лягала на постіль, вглядалася у ніч. – Так давно не приходили до мене…

– Втомився, Русалонько, – чула голос сумний. – Спокою хочу. Відпусти мене.

– Як же я без вас?..

– Нащо себе обманювати? Давно ти вже без мене, Катрусю. А я приходжу і щоразу відбираю у тебе ще один день живого життя. Хіба маю право?

– А я сама так хочу!

– Бо ще мала! Виростеш, усе зрозумієш, – відказав, більше вже не являвся дівчині, скільки б не кликала.

Потім тато і Сашко попрощалися. І тільки мамка з бабою Килиною все ще кружляли над бідахою зрідка.

– Мамо золота, хоч ти не йди, – просила Катерина.

– Не піду, не бійся! Назавжди з тобою, дитино! Я ж – твоя мама, – вітерцем тихим. – Відпочивай, люба.

– Зачекай! Бабі Килині перекажи: розгадала я, чому побрехеньками мене нагодувала. Про те, що сила у мазанці, що скоро зникне. Боїться баба, що я стану кращою цілителькою, ніж вона була.

Невдовзі в одну мить усвідомила, як мало сили залишилося. У день Катерининого двадцятиліття вчителька Маруся прийшла до мазанки із подарунком, а дівчина не нові джинси і куртку роздивлялася, а важкі темні кола під очима гості. Напружилася. Силкувалася побачити, що за хвороба гризе жінку, та наштовхнулася поглядом лише на смішні дерев’яні ґудзики її теплого пальта.

Маруся помітила, як розтривожилася Катерина.

– Щось сталося? – спитала.

– Ні, все нормально. То я думаю, що ви праві, Маріє Іванівно, – заговорила швидко, розгублено. – Треба якось школу закінчити. Можна, ходитиму до вас? Підтягнете мене з усіх предметів? Бо не сидіти ж мені за партою з дітьми…

– Ти в якому класі школу покинула? У сьомому?

– У сьомому.

– Як старатимешся, за півтора року неповну середню освіту матимеш.

– Старатимуся. А ви… до лікарні сходіть. Хай там жовчний просвітять, добре? А я вам зараз зберу трави на допомогу.

– Катю, скажи правду! – попросила Маруся. – Побачила щось погане?

– У тому-то й річ… Геть нічого не побачила, наче осліпла, – призналася собі, коли заспокоїла вчительку і та пішла додому заварювати трав’яний збір, який дала їй Катерина.

Пророцтво баби Килини потроху збувалося. Та що стрімкіше дівчина втрачала чудодійний дар бачити проблеми і хвороби людини, то відчайдушніше намагалася надолужити його іншим шляхом: уважніше придивлялася до очей людини, стану шкіри-волосся, навчилася аналізувати зміни у ході, рухах, прислухалася до манери говорити, ритму дихання…

– Бачиш, Дарино, якою сильною твоя доня стає. А ти боялася, що вона власної сили не відчує, все на чужу сподіватиметься, – у далеких небесах казала баба Килина Катерининій матері.

– А щасливою стати та сила їй допоможе? – із гіркотою питала мамка.

– Щоби щастя прийняти, треба не силу, а серце мати, – відказувала баба Килина. – А поки люди своє щастя шукають – всі сліпі…

Катерина вперто продовжувала сподіватися, що зуміє повернути чудодійний дар. До вчительки додому попервах ходила лише для того, аби бути поряд, якщо Марусі раптом стане зле.

– Я ж побачу те заздалегідь, зумію допомогти?.. – згадувала покійну Алку. – Не маю права пропустити біди! Не хочу втрачати останню на всій землі людину, якій до мене діло є.

Вже немолода Маруся й відволікла дівчину від мордувань. Тричі на тиждень увечері Катерина приходила до затишної вчительської хати, Марусин чоловік Степан із безбожним сарказмом щоразу пропонував:

– Хильнемо по одній, Катю? Краще навчальний матеріал засвоюватимеш.

Маруся на те гучно лаялася без злоби, лупила Степана рушником по спині: йди вже з вітальні, у нас тут уроки починаються.

Як же скучила Катерина за підручниками, домашніми завданнями… Розв’язувала математичні задачки, повторювала фізичні, хімічні формули, заучувала географічні назви і біологічні поняття з таким натхненням, наче заново занурювалася у реальний світ із найкращого його боку, де є лиш краса природи і досягнення людського розуму та нема жодної емоції людського негативу: ані жадібності, ані хтивості, ані підлості і ненависті. І від того здавалося, що звичайні шкільні знання наповнюють душу таким самим золотавим світлом, що і надзвичайні дари старої мазанки. «Чому раніше мені це було нецікаво?» – дивувалася.

У 22 роки отримала свідоцтво про неповну середню освіту.

– Тепер до медичного коледжу тобі –