Нечуй-Левицький - Скривджені й нескривджені, Нечуй-Левицький

криш­та­левій па­латі всіма кольора­ми ве­сел­ки й бри­лянтів: во­на справ­ля­ла за­ру­чи­ни. Всі зорі тієї ночі ста­ли більші, світи­ли ясніше, ми­готіли, дри­жа­ли світом, ніби горіли. Во­ни зібра­лись на за­ру­чи­ни кру­гом па­ла­ти Зірниці, спліта­лись у вінки, в гірлян­ди та бу­ке­ти. Більші зорі бу­ли зап­ро­хані в друж­ки та світил­ки. Не­бесні ру­сал­ки заспіва­ли. Тихі вес­няні вітри повіяли на срібні та бри­лян­тові дзво­ни­ки, кот­ри­ми бу­ла навк­ру­ги обвіша­на па­ла­та. Тихі вітри ко­ли­ва­ли дзво­ни­ки, і во­ни дзвеніли і роз­ли­ва­ли в небі райські мо­ти­ви. Не­бесні ру­сал­ки по­ча­ли танці. Узб­роєний Гро­мо­вик при­ка­тав на біло­му коні. За ним летіли на ко­нях усі вітри в чер­во­но­му, зе­ле­но­му та біло­му уб­ранні.

Саме тоді нес­подіва­но зійшов Місяць і заг­ля­нув в па­ла­ту.

- А батька за­бу­ли поп­ро­си­ти в гості! Оце так! Ко­ли б тобі хоч чар­ку горілки да­ли батькові! - за­го­монів Місяць. - Бач, яка ти, доч­ко, гор­да та пиш­на!

Місяць вхо­пив здо­ро­вий криш­та­ле­вий ку­бок і на­лив собі з півквар­ти. То бу­ла ро­са Зірниці. Ста­рий хильнув і скри­вив­ся:

- Чорти батька зна, що п'ють оті зорі! Щось со­ло­деньке та нуд­неньке… А дос­тань лиш, зя­тю, доб­рої горілки, тієї, що зап­рав­ле­на блис­кав­кою! - про­мо­вив Місяць.

І Гро­мо­вик за­раз на­лив йо­му квар­ту горілки, зап­рав­ле­ної пер­цем. Місяць ви­хи­лив усе до­чис­та, до су­хо­го дна, гик­нув, цмак­нув і втер гу­би хмар­кою. Горілка вда­ри­ла йо­му в самісіньку ли­су го­ло­ву: він по­чер­вонів, а потім зблід і по­тяг­ся на не­бо, але тієї ночі світив ду­же по­га­но. Лю­де ка­за­ли: бу­де дощ, бо місяць світить, ніби крізь си­то, не­на­че йо­му зас­ну­ва­ло очі, мов п'яний чо­ловік лу­пає без­тям­ни­ми дур­ни­ми очи­ма.

1886 ро­ку