Леся Українка - Драматичні поеми, Леся Українка

style="">Ну от… І йди собі… і не кажи

нічого більше… я зовсім не хочу

твого благословення… я не хочу…

Ну, що ж? Чого ти дивишся? Іди!

 

Прочанин

(поступається ще ближче і вдивляється в чоловіка, не вважаючи на його нетерплячі рухи)

Та ні, стривай, тепер мені здається,

що ти мені мов по знаку. Та вже ж!

Ти навіть був-таки у мене в хаті

в Капернаумі, 8 вкупі з тим пророком,

що се його розп’ято.

 

Чоловік

(здригнувся і спустив очі)

Я не тямлю,

про що говориш.

 

Прочанин

(щиро)

Ти мене не бійся.

Я не такий, щоб зрадити людину,

та ще таку добрячу. Сам я, звісно,

не думаю, щоб твій учитель справді

Месією мав бути, сином божим,

бо знаю ж добре, чий він син і звідки,-

все ж я його вважаю за пророка.

Він знав таке, що нам не дано знати.

Він був-таки великий чоловік.

 

Чоловік

Великий? Чим же се він був великий?

 

Прочанин

Чим? Духом тим, що бог йому вділив.

 

Чоловік

Яким там духом? Що ти знаєш, діду!

Він був такий, як всі!

(Завважає заперечливий рух прочанина.)

Авжеж, як всі!

Не кращий анітрошечки! Любив він

вино і пахощі. Любив, щоб завжди

жінки йому вродливі слугували,-

вони за ним ходили цілим роєм,

а він їм дозволяв, щоб ноги мили

йому коштовним нардом і волоссям

розкішним, як буває у блудниць,

вони йому ті ноги витирали.

О, ти його не знав!

 

Прочанин

Стривай-но, хлопче!

Та я ж таки тебе напевне бачив!

От навіть пригадав і як зовуть:

тобі наймення Юда!

 

Чоловік

(збентежено)

Хоч би й так?

Чи мало є людей з таким іменням?

 

Прочанин

Та й з тим пророком два таких було,

Що звались Юдами. Один земляк мій,

а другий здалека… забув я місто,

з якого був він родом…

(Пригадує.)

 

Чоловік

А навіщо

тобі здалось те місто?

 

Прочанин

Та казали

мені в Єрусалимі, що неначе

той Юда сторонський привів сторожу

на вчителя свого…

 

Чоловік

А що тобі,

хто саме там привів і як те сталось?

 

Прочанин

От якось не хотілось би мені,

щоб ти був тим…

(Радісно.)

Ба ні, вже ж то не ти!

Згадав я: хтось казав, що Юда-зрадник

завісився.

 

Чоловік

(мимоволі)

Неправда!

 

Прочанин

Як? Неправда?

(Вдивляється в чоловіка; тому, очевидячки, тяжке те вдивляння. Прочанин помалу відступає.)

Тепер я бачу добре: ти той Юда,

що вчителя продав.

 

Юда

(з одвагою безвихідності зміняє свою дотеперішню понуро-потайну гутірку на рішучу, до нахабності одверту)

А якби й так?!

Ти думаєш, боюсь я сього слова?

«Продав! Продав!» Хто дарма віддає,

той ліпше робить?

 

Прочанин

(відступаючи ще)

Та… вже наче ліпше…

 

Юда

(поступаючи до прочанина)

Ні, гірше! Дурень той або злочинець,

хто дарма віддає. Хто ж продає,

то значить, що йому потрібні гроші,

а більше нічогісінько не значить.

 

Прочанин

Та тут же річ іде не про товар.

 

Юда

Що є товар? Як хто що зайве має,

той може те продати. От я мав

учителя,- як він зробився зайвим,

то я його продав.

 

Прочанин

(з мішаним виразом презирства і цікавості)

І скільки взяв?

 

Юда

Взяв тридцять срібняків! Що? Може, мало?

 

Прочанин

Та вже хоч би дорожче продавав…

 

Юда

Я б сам радніший більше вторгувати,

так що ж, за мій товар більш не дали.

Якби продав за тридев’ять талантів,

то, звісно, се було б куди почесніш!

Га? Чи ж не так? Тоді б купив я царство,

а не оце скупе, злиденне поле.

Се ж солонець. От бачиш, ся містина

коштує тридцять срібняків,- за стільки

не можна ліпшої землі дістати…

От мучуся як проклятий над нею,

а чи вона що вродить, сам не знаю.

(Загарливо копає землю.)

 

Прочанин

Нащо тобі здалась та вся рахуба?

 

Юда

(кинув мотику і заложив руки на грудях. Випростався)

А що ж? Було мені довіку жити

жебрацьким хлібом? Вік поневірятись,

пороги оббиваючи в людей?

Недоїдки по закутках збирати?

З рукою довгою, з язиком довгим

поміж людьми проявою ходити?

Так я ж не звик був змалку до такого!

Та ж я отецький син, ще й одинак!

Я спадок мав від батька: виногради,

і ниву добру, і садок, і дім.

Все мав я в Каріоті. Ну, тепер

там послідущі з того багатіють,

а я…

(Хапає знов мотику і злісно б’є нею по твердій землі, крешучи іскри з каміння.)

 

Прочанин

(з деяким спочуттям)

Чому ж се ти позбувся спадку?

А може, ти, пробач, його розтринькав,

як то буває молодечий звичай?..

 

Юда

(знов кидає роботу)

Ні, я не мав звичаїв молодечих,

я статкував… і жалую про те!

Вже краще б я пропив ту батьківщину

з гульвісами, з повіями, то мав би

од них якусь утіху, добре слово…

 

Прочанин

Ей, хлопче мій, тих добрих слів і втіхи

не надовго зажив би! Поки гроші,

то поти й честь в кумпанії такій.

 

Юда

Нехай би й так! А я ж обдерти дався

до нитки, до шага,- і