Франко І. Я. - Із літ моєї молодості, Франко І. Я.

Хоч в горі й тьмі розпучними словами

Кленуть її людці, вона проклять не чує

І для добра їх раз у раз працює.

Книжка вийшла під назвою «Із літ моєї молодості. Збірка поезій Івана Франка з п’ятиліття 1874-1878. Львів, 1914».

До своїх ранніх поетичних спроб Франко ставився критично, між іншим тому, що вони у переважній більшості писані «язичієм». Під кінець свого творчого шляху Франко вирішив дати їм нову мовну редакцію. Так постала книжка «Із літ моєї молодості» (1914), куди ввійшли вірші, друковані у збірці «Балади і розкази» (1876), в періодичних виданнях («Друг», «Громадський друг»), а також твори, до того не публіковані.

«Друг» - літературно-науковий журнал. Виходив у Львові в 1874-1877 рр. Спочатку мав «москвофільський» напрям. З приходом у його редакцію І. Франка (липень 1876 р.) «Друг» став органом демократичної молоді.

«Громадський друг» - літературний і політичний журнал революційно-демократичного напряму, який видавали у Львові 1878 р. І. Франко і М. Павлик.

Народна пісня (Сонет). Вперше надруковано в журн. «Друг», 1874, № 3, с. 51, за підписом Джеджалик. Зберігся первісний автограф вірша (ф. 3, № 1058).

Моя пісня. Вперше надруковано в журн. «Друг», 1874, № 4, с. 67-69, за підписом Джеджалик. Зберігся первісний автограф вірша (ф. 3, № 1058).

Дві дороги (Сонет). Вперше надруковано в журн. «Друг», 1875, № 5, с. 120, за підписом Джеджалик.

Наш образ (Сонет). Вперше надруковано в журн. «Друг», 1875, № 5, с. 120-121, за підписом Джеджалик. Зберігся первісний автограф вірша (ф. 3, № 1062).

Могила. Вперше надруковано в журн. «Друг», 1875, № 11, с. 270-271, за підписом Джеджалик.

Від’їзд гуцула. Вперше надруковано в журн. «Друг», 1875, № 13, с. 315-316, за підписом Джеджалик.

Любов. Вперше надруковано в журн. «Друг», 1875, № 22, с. 513-514, за підписом Джеджалик. В примітці до вірша І. Франко вказує, що цей вірш є парафразою окремих рядків «першого посланія ап. Павла до Коринфян, гл. XIII, зач. 1-7».

Божеське в людськім дусі. Вперше надруковано в журн. «Друг», 1875, № 23, с. 546, за підписом Джеджалик.

Бунт Митуси. Вперше надруковано в журн. «Друг», 1875, ч. 24, с. 569-571, під заголовком «Мятеж Митуси», за підписом Джеджалик без другої та третьої строф четвертої частини, які додані у збірці «Із літ моєї молодості». У збірці в кінці поезії «Бунт Митуси» І. Франко подав такий історичний екскурс до цього вірша:

«Ім’я давнього галицько-руського співака Митуси було відоме мені ще з гімназіальних часів, коли я в другім томі читанки […] для вищих шкіл гімн[азіальних] прочитав вірш Костомарова п[ід] з[аголовком] «Співець Митуса». Сей вірш, незвичайно сильний та пластичний в представленні описаних у ньому подій, написаний гекзаметрами, полишив у моїй душі деякий сумнів у тому, що автор представляє Митусу співаком, повним немотивованої нічим ненависті не тільки до князів, але також, можна сказати, до цілого тодішнього суспільно-політичного устрою. По словам Костомарова, Митуса «шаблі не носить і грудей щитом не вкриває», піснями сипле на князя, гострими ніби стрілами, піснями люд стурбував, і хіть до війни підливає. Красних не хвалить дівиць Митусина пісня шалена; мирного людям життя не пророчить, не гріє одваги на супостата; усобиці й смути та пісня виводить».

Сей песимістичний погляд на поезію Митуси ще сильніше підчеркнений у промові Митуси до князя Данила. Се було причиною, що я в своїй композиції попробував трохи інакше мотивувати виступ Митуси проти князя Данила, причім, користуючися свободою поетичного помислу, відступив дальше від історичної дійсності, ніж се вчинив Костомаров.

Історичною основою вірша Костомарова треба вважати оповідання Галицько-Волинського літопису під р. 1241, де після ряду кровавих битв та бурливих пригод читаємо ось яке оповідання: «Данил же дворецкого посла на Перемышль на Константина Рязаньского, посланого от Ростислава, и владыцѣ Перемышльскому коромолующе съ ним. И слышав Константин Андрѣя грядуща нань избѣже нощью. Андрей не удоси его, не удоси владыку и слуги его разграбы гордые, и тули их бобровые раздра, и прьлбычіе их волчье и борсуковые раздраны быша. Словутъного пѣвца Митусу, древле за гордость не восхотѣвша служити князю Данилу раздраного икы связаного приведоша. Сирѣчь яко же рече Приточник: «Буесть дому твоего скрушить ся, бобрь и волкъ и язвѣць снѣдять ся». Си же притчею речена быша» 7 .

В цьому оповіданні можна бачити те, що бачив у нім іще в р. 1860 М. Максимович, а власне оповідання про дім ворожого князеві Данилові єпископа перемиського та його слуг, у яких числі був також словутний співак Митуса. Класти сього співака в один ряд із староруським Бояном або співаком Ігоря нема підстави; пара йому хіба той «скопець Мануйло, пѣвець гораздый», що самотреть із Греції прийшов до боголюбивого князя Мстислава в р. 1137. 8

На мою думку, одначе, се літописне оповідання не таке ясне і не таке просте, як здавалося Максимовичеві. Для нього не підлягало сумнівові, що «Митуса (т. є. Димитрій) був визначний у своїм часі церковний співак, що належав до дяків перемиського єпископа, але не хотів перед тим пристати до дяків князя Данила Романовича». Дивно тільки, чому літописець уважав потрібним назвати церковного дяка «словутьным» і приписувати йому надмірну гордість, що не позволяла йому вступити в службу князя. Чи староруське слово «словутний» має що спільного з пізнішим польським і руським прикметником славетний, що звичайно прикладався до міщан, се можна лишити непорішеним. У всякім разі з оповідання літопису видно, що Митуса мусив займати якесь далеко визначніше становище від простого, хоч би й як визначного єпископського дяка, коли гордість не позволяла йому «служити князеві Данилові». Не вадить зауважити, що слова «служити князеві» зовсім не значать стати його приватним слугою, а можуть значити радше - признати його зверхність над собою. Зі скупого на слова оповідання літопису не випливає зовсім, аби Митуса належав до хору