Франко І. Я. - Із літ моєї молодості, Франко І. Я.

style="">«До згоди!» - кричачи, у славне Лева місто.

 

Поперед усіма панотчики в бричках,

Миряни позад них верхом на паличках

З усіх боків пливуть, мов води напливають,

Собою місто все, мов хмари, покривають.

 

Між ними бачу я щонайзнатніших всіх:

Ось тут і Плосколоб, тут і Ковальський Міх,

Василько Мудрагель, Хвостовський Осмогласник,

Святий Митро Полит, Нічомунепричасник,

 

І Глоджимірко там Фарбінський, Аввакум

Многоглаголющий, там і старий Наум,

Преславний Безумович, всіх рутенців слава,

І чесний наш отець Курендович Халява.

 

Всіх бачу, всіх ураз, і радуюся й сам,

Що ось, мовляв, кінець вже буде всім сварням,

Що вся Рутенія зіллється, хвала богу,

Мов борщ, із всіх горшків зіллятий до одного.

 

І дар пророчення у собі я почув,

Коли весь той собор на площі ось загув,

І, духом злетівши над тих людей юрбами,

Озвався я до них такими ось словами:

 

«О дай вам господи, рутенські вівці, всім

Зійтися радісно у стадові однім,

А тому стадові дай пастиря благого,

Який би порівну стриг всіх вас до одного!

 

Дай боже верем’я, щоб вуха в вас росли!

Дай боже час сухий, щоб вам язики всхли!

Дай боже повінь, щоб ваш бруд ополоскала

І швидко щоб по вас лиш тая слава стала!»

 

Сказавши се, я знов на землю лет спустив,

А здвиг весь за той час гудів, шумів і плив

На ринок тиснучись широкою рікою,

Мене стис на камуз і поволік з собою.

 

Товаришам із тюрми

 

 

Обриваються звільна всі пута,

Що в’язали нас з давнім життєм;

З давніх брудів і думка розкута -

Ожиємо, брати, ожиєм!

 

Ожиємо новим ми, повнішим

І любов’ю огрітим життєм;

Через хвилі мутні та бурливі

До щасливих країв попливем.

 

Через хвилі нещасть і неволі,

Мимо бур, пересудів, обмов,

Попливем до країни святої,

Де братерство, і згода, й любов.

 

Ми ступаєм до бою нового

Не за царство тиранів, царів,

Не за церков, попів, ані бога,

Ні за панство неситих панів.

 

Наша ціль - людське щастя і воля,

Розум владний без віри основ,

І братерство велике, всесвітнє,

Вільна праця і вільна любов!

 

Треба твердо нам в бою стояти,

Не лякаться, що впав перший ряд,

Хоч по трупах наперед ступати,

Ні на крок не вертатися взад.

 

Се ж остатня війна! Се до бою

Чоловіцтво зі звірством стає,

Се поборює воля неволю,

«Царство боже» на землю зійде.

 

Не моліться вже більше до бога:

«Най явиться нам царство твоє!»

Бо молитва - слаба там підмога,

Де лиш розум і труд у пригоді стає.

 

Не від бога те царство нам спаде,

Не святі його з неба знесуть,

Але власний наш розум посяде,

Сильна воля і спільний наш труд.

 

Невільники

 

 

Лежу я безсонний. Ніч темна,

І дощ цюпотить у вікно…

Бог зна що верзеться наяві,

А думка усе про одно.

 

Усе про ту волю святую,

Що, страчена, так дорога́,

Так чудно хороша! На серце

Знов сум цілоденний ляга.

 

Розпука обхоплює душу

І чорні думки шевелить:

«Ні, воля - то сон, а на світі

Ніхто не зазнав і не вздрить.

 

Гляди у вікно лиш щоденно,

Де вулиці видно цяту,-

Там люди проходять усякі,

Ти їх придивися життю!

 

Ось бідний, обдертий зарібник

Голоден стоїть, як туман,-

Се черева свого невільник,

А черево - на́йстарший пан.

 

Там служниця зранку на ринок

Із кошиком пильно біжить -

Невільниця пані лихої,

З добра не пішла, чей, служить.

 

А онде бабуся старенька,

В руках молитовник - пішла

У церков - не бога святого

Невільниця, але попа.

 

Он в повозі муж із жоною,

Напевно, в театер імчать,

Держаться за руки, а з рук тих

Невольничі пута бряжчать.

 

Чи се ж та захвалена воля,

Де тисячі, тисячі сплять,

Жиють і вмирають, і навіть

Як ти, про свободу й не снять?»

 

Ні, що ж то? Хіба ж я не бачу?

В блискучих колясах летять

Построєні дами й панове,

Колеса о брук гуркотять.

 

Построєні дами й панове

Глядять так свобідно на світ,

Сміються так голосно… Сміх їх

В мою аж доноситься кліть.

 

«Се ж вільнії люди!» - згадав я

На хвильку. Та ні-бо, й вони

Невільники забагів своїх,

Дурниць, зіпсуття та нудьги.

 

А втім погадав я про сльози,

Про тисячів працю та кров,

Що ллється в рабів тих кишені

Горючов ріков золотов.

 

І довго я мучивсь думками

Про світ той, домівку рабів;

Кров стукала сильно о мозок,

Неначе палив її гнів.

 

Кров стукає сильно о мозок,

І чорнії думи летять,

Мов панські коляси блискучі

По тім’ю в бігу торохтять.

 

Наука

 

Сонет

 

 

Хоч вічно злий тиран її вбива

І переслідують підніжки власти,

Хоч пітьма рада в гріб її укласти,

Проте вона вовік-вовік жива.

 

Хоч вихор злоби, знай, при ній шаліє,

Хоч божим іменем і піп її клене,

Хоч деспота рука її визнавців гне,

Вона все проста, все росте й міцніє.

 

Хоч людськість блудить часто манівцями,

Вона - спокійний, щирий провідник,

Шукає виходу з