Світлана Алексієвич - У війни не жіноче обличчя
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Мама написала мені молитву. Я поклала її всередину медальйона. Мабуть, і допомогло – я повернулася додому. Я перед боєм медальйон цілувала…»
Ганна Миколаївна Хролович,
медсестра
«Я була льотчицею…
Коли навчалася ще в сьомому класі, до нас прилетів літак. Це в ті роки, уявляєте, у тридцять шостому році. У той час це було дивиною. І тоді ж з’явився заклик: «Дівчата і хлопці – на літак!» Я, звісно, як комсомолка була в передових лавах. Відразу записалася до аероклубу. Батько, щоправда, категорично виступав проти. Раніше в сім’ї нашій всі були металургами, кілька поколінь металургів-доменщиків. І батько вважав, що металургом бути – жіноча робота, а льотчиком – ні. Начальник аероклубу дізнався про це і дозволив покатати батька на літаку. Я так і зробила. Ми піднялися з батьком у повітря, і з того дня він мовчав. Йому сподобалося. Закінчила аероклуб із відзнакою, добре стрибала з парашутом. До війни встигла ще вийти заміж, народила дівчинку.
З перших днів війни в нашому аероклубі почалися пертурбації: чоловіків забирали, а замінювали їх ми, жінки. Навчали курсантів. Роботи було багато, зранку до ночі. Чоловік мій пішов на фронт одним із перших. Залишилася в мене тільки фотографія: стоїмо з ним удвох біля літака, у льотних шоломах… Жили ми тепер удвох із донькою, жили постійно в таборах. А як жили? Я вранці її зачиню, дам каші, і з четвертої години ранку ми вже літаємо. Повертаюся ввечері, а вона їла чи не їла, вся вимазана тією кашею. Уже навіть не плаче, а лише дивиться на мене. Очі в неї великі, як у чоловіка…
Наприкінці сорок першого я отримала похоронку: чоловік загинув під Москвою. Він був командиром ланки. Я любила свою доньку, але відвезла її до його рідних. І попросилася на фронт…
Останньої ночі… Усю ніч простояла коло дитячого ліжечка на колінах…»
Антоніна Григорівна Бондарєва,
гвардії лейтенант, старший льотчик
«Мені виповнилося вісімнадцять років… Я така радісна, у мене – свято. А всі навколо кричать: «Війна!!!» Пам’ятаю, як люди плакали. Скількох зустрічала людей на вулиці, усі плакали. Деякі навіть молилися. Було незвично… Люди на вулиці моляться і хрестяться. У школі нас учили, що Бога немає. Але ж де наші танки і наші гарні літаки? Ми їх завжди бачили на парадах. Пишалися! Де наші полководці? Будьонний… Був, звісно, момент розгубленості. А потім стали думати про інше: як перемогти?
Навчалася я на другому курсі фельдшерсько-акушерської школи в місті Свердловськ. Відразу подумала: «Раз війна, то потрібно на фронт». У мене тато комуніст із великим стажем, політкаторжанин. Він нас змалку напоумляв, що Батьківщина – це все, Батьківщину треба боронити. І я не вагалася: якщо я не піду, то хто піде? Я повинна…»
Серафима Іванівна Панасенко,
молодший лейтенант, фельдшер мотострілецького батальйону
«Мама прибігла до поїзда… Моя мама була сувора. Вона зроду нас не цілувала, не хвалила. Якщо щось добре, то вона лиш ласкаво дивиться, та й годі. А тут вона прибігла, схопила мою голову і цілує мене, цілує. І так дивиться в очі… Дивиться… Довго… Я зрозуміла, що вже ніколи не побачу свою маму. Я відчула… Захотілося покинути все, віддати речмішок і повернутися додому. Мені стало всіх шкода… Бабусю… І братиків…
Тут заграла музика… Команда: «Ро-о-зійдись!!! Сі-і-дай! До ва-го-о-о-нів!..»
Я довго махала і махала рукою…»
Тамара Улянівна Ладиніна,
рядова, піхотинець
«Зарахували мене до полку зв’язку… Нізащо б не пішла у зв’язок і не погодилася б, бо я не розуміла, що це теж воювати. Приїхав до нас командир дивізії, усі вишикувалися. Була у нас Машенька Сунгурова. І от ця Машенька виходить зі строю:
– Товаришу генерал, дозвольте звернутися.
Він каже:
– Ну, звертайтеся, звертайтеся, боєць Сунгурова!
– Рядова Сунгурова просить звільнити її від служби у зв’язку і відрядити туди, де стріляють.
Зрозумійте, ми всі були так налаштовані. Ми уявляли, що те, до чого нас поставили, – зв’язок, то дуже мало, те навіть принижує нас, треба бути тільки на передньому краї.
У генерала відразу сповзла з вуст усмішка:
– Дівчаточка мої! (А ви б бачили, які ми були тоді – не їли, не спали, словом, він уже не як командир, а як батько з нами заговорив.) Ви, напевно, не знаєте своєї ролі на фронті, ви – наші очі й вуха, армія без зв’язку, наче людина без крові.
Машенька Сунгурова першою не витримала:
– Товаришу генерал! Рядова Сунгурова, як штик, готова виконувати будь-яке ваше завдання!
Ми її потім так до кінця війни і звали: «Штик».
…У червні сорок третього на Курській дузі нам вручають прапор полку, а наш полк, сто двадцять дев’ятий окремий полк зв’язку шістдесят п’ятої армії, уже був на вісімдесят відсотків жіночий. І ось я хочу розповісти, щоб ви мали уявлення… Зрозуміли… Що в наших душах діялося, таких людей, якими ми були тоді, напевно, ніколи вже не буде. Ніколи у світі! Таких наївних і таких щирих. З такою вірою! Коли прапор отримав наш командир полку і дав команду: «Полку, на прапор! На коліна!», усі ми відчули себе щасливими. До нас ставляться з довірою, ми тепер такий полк, як усі, – танковий, стрілецький. Стоїмо і плачемо, у кожної очі сльозами налилися. Ви зараз не повірите, з цього потрясіння весь мій організм напружився, моя хвороба, а я захворіла на «курячу сліпоту», це в мене від недоїдання, від нервової перевтоми сталося, так ось, моя «куряча сліпота» минула. Розумієте, я наступного дня стала здоровою, я одужала, ось через таке потрясіння усієї душі…»
Марія Семенівна Каліберда,
старший сержант, зв’язкова
«Тільки-но стала дорослою… Дев’ятого червня сорок першого року мені виповнилося вісімнадцять років, я стала дорослою. А за два тижні почалася ця клята війна, навіть за дванадцять днів. Нас відправили на будівництво залізниці Гагра – Сухумі. Зібрали саму лише молодь. Я запам’ятала, який ми їли хліб. Муки там майже не було, всього намішано, а більш за все – води. Полежить цей хліб на столі, і біля нього калюжка збирається, ми злизували її язиком.
У сорок другому році… Я добровільно записалася на службу до евакосортувального госпіталю три тисячі двісті один. Це був дуже великий фронтовий госпіталь, який входив до складу Закавказького і Північно-Кавказького фронтів і окремої Приморської армії. Бої йшли дуже запеклі, поранених було багато. Мене поставили на роздачу їжі – ця посада цілодобова, вже ранок і треба подавати сніданок, а ми ще роздаємо вечерю. За кілька місяців поранило в ліву ногу – скакала на правій, але працювала. Потім ще додали посаду сестри-господині, це теж треба бути на
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У війни не жіноче обличчя», після закриття браузера.
