Світлана Алексієвич - Цинкові хлопчики

у вісімдесят першому році, а у вісімдесят шостому. Але ще всі мовчали. У вісімдесят сьомому я вже був у Хості. Ми взяли одну гірку… Семеро наших хлопців поклали… Приїхали московські журналісти. Їм привезли «зелених» (Афганська народна армія), нібито це вони відбили гірку. Афганці позували, а наші солдати в морзі лежали…

До Афганістану в «учебці» відбирали найкращих. Страшно було потрапити до Тули, до Пскова чи Кіровабада – брудно і душно, а в Афган просились, домагались. Майор Здобін почав нас із Сашком Кривцовим, моїм другом, умовляти, щоб ми забрали свої рапорти:

– Хай краще Синицин загине, аніж хтось із вас. На вас держава стільки витратила.

Синицин – простий сільський хлопець, тракторист. Я вже з дипломом, Сашко навчався на факультеті романо-германської філології Кемеровського університету. Він неймовірно співав. Грав на фортепіано, скрипці, флейті, гітарі. Музику писав. Малював добре. Ми жили з ним як брати. На політгодинах нам про подвиги розповідали, про геройство. Афганістан, стверджували, – та сама Іспанія. І раптом: «Хай краще Синицин загине, аніж хтось із вас».

Побачити війну було цікаво із психологічної точки зору. Насамперед вивчити самого себе. Мене це вабило. Розпитував знайомих хлопців, хто там був. Один, як я тепер розумію, локшину нам на вуха вішав. У нього на грудях виднілась велика пляма, наче від опіку, літерою «р», він зумисно розхристував сорочку, показував. Вигадував, як вони вночі з «вертушок» на гори сідали, ще я запам’ятав, що десантник три секунди – янгол, до розкриття парашута, три хвилини – орел, поки летить, решту часу – тяглова кобила. Ми приймали все за щиру правду. Трапився б мені зараз цей Гомер! Таких потім викривав з ходу: «Якби був мозок, то була б контузія». Інший хлопець, навпаки, відмовляв:

– Не потрібно тобі туди їхати. Це бруд, а не романтика.

Мені не подобалось.

– Ти пробував? Я теж хочу спробувати.

Він навчав, як лишитися живим.

– Вистрілив – відкотись на два метри від місця, з якого стріляв. Ховай за дувал чи за скелю ствол автомата, щоб не побачили спалаху, не засікли. Коли йдеш, не пий, не дійдеш. У караулі – не засни, дряпай собі обличчя, кусай за руку. Десантник біжить спочатку, скільки може, а потім – скільки треба.

Батько в мене вчений, інженер, мама – інженер. Вони з дитинства виховували в мені особистість… Я хотів бути особистістю… За це… (Сміється.) Мене виключили з жовтенят, довго не приймали в піонери. Бився за честь. Пов’язали галстука, я його не знімав, спав із ним. На уроках літератури вчителька осаджувала:

– Не говори своє, говори за книжкою.

– Я неправильно розповідаю?

– Не так, як у книжці.

Наче в казці, де цар усі фарби не любив, окрім сірих. І все в тому царстві було мишачого кольору.

Нині я закликаю своїх учнів (працюю в школі):

– Учіться думати, щоб із вас не зробили чергових дурників. Олов’яних солдатиків.

До армії мене вчили жити Достоєвський і Толстой, в армії – сержанти. Влада в сержантів – необмежена, три сержанти на взвод.

– Слухай мою команду! Що повинен мати десантник? Повторити!

– Десантник повинен мати нахабну пику, залізного кулака і ні грама совісті.

– Совість – це розкіш для десантника. Повторити!

– Совість – це розкіш для десантника.

– Ви – медсанбат. Медсанбат – біла кістка ПДВ (повітряно-десантних військ). Повторити!

Із солдатського листа: «Мамо, купи барана і назви його Сержантом, приїду додому – вб’ю».

Сам режим убиває свідомість, немає сил опиратися. Із тобою можна зробити все…

О шостій ранку – підйом. Тричі: підйом – відбій. Встати – лягти.

Три секунди, щоб вишикуватись на «злітці» – білий лінолеум, білий, щоб частіше мити, драїти. Сто шістдесят людей мусять зіскочити з ліжок і за три секунди вишикуватися. За сорок п’ять секунд одягтися за формою номер три – повна форма, але без ременя і шапки. Якось один не встиг накрутити онучі.

– Розійтись і повторити!

Знову не встиг.

– Розійтись і повторити!

Фіззарядка. Рукопашний бій: поєднання карате, боксу, самбо і бойових прийомів проти ножа, палиці, саперної лопатки, пістолета, автомата. Він – з автоматом, ти – голіруч. Ти – із саперною лопаткою, він – голіруч. Сто метрів «зайчиком» прострибати… На одній нозі… Десять цеглин розбити кулаком. Заводили на будівництво: «Не підете, поки не навчитесь». Найважче – перемогти себе, не боятись бити.

П’ять хвилин на вмивання. Дванадцять краників на сто шістдесят людей.

– Шикуйсь! Розбіглись! – За хвилину знову: – Шикуйсь! Розбіглись!

Ранковий огляд: перевірка блях – вони мають блищати, як у кота одне місце, білих комірців, наявності в шапці двох голок із ниткою.

– Уперед! Кроком руш! На вихідну позицію!

За весь день – півгодини вільного часу. По обіді – для листа.

– Рядовий Кривцов, чому сидите й не пишете?

– Я думаю, товаришу сержанте.

– Чому тихо відповідаєте?

– Я думаю, товаришу сержанте.

– Чому не кричите, як вас учили кричати? Доведеться потренуватися «на очку».

Тренуватись «на очку» – кричати в унітаз, відпрацьовувати командний голос. Позаду сержант, стежить, щоб луна була гучною.

Із солдатського словника:

Відбій – я люблю тебе, життя. Ранковий огляд – вірте мені, люди. Вечірня повірка – їх знали в обличчя. На губі – далеко від Батьківщини. Демобілізація – світло далекої зорі. Поле для тактичних занять – поле дурнів. Посудомийка – дискотека (тарілки крутяться, наче диски). Замполіт – попелюшка (на флоті – пасажир).

– Медсанбат – біла кістка ПДВ. Повторити!

Постійне відчуття голоду. Заповітне місце – воєнторг, там можна придбати кекс, цукерки, шоколад. Відстріляєшся на «п’ятірку», отримуєш дозвіл сходити до магазину. Бракує грошей – продаємо кілька цеглин. Беремо одну цеглину, підходимо – два здоровані до новенького, у котрого є гроші:

– Купи цеглину.

– А навіщо вона мені?

Беремо в кільце:

– Купи цеглину…

– Скільки?

– Три карбованці.

Дає нам три карбованці, заходить за ріг і викидає цеглину. А ми за три карбованці наїдаємось. Одна цеглина дорівнює десяти кексам.

– Совість – це розкіш для десантника. Медсанбат – біла кістка ПДВ.

Я, напевно, непоганий актор, тому що швидко навчився грати відведену мені роль. Найгірше уславитися як «чадос», від слова «чадо» – щось слабке, не чоловічого роду. За три місяці потрапив у звільнення. Як усе забулося! Нещодавно цілувався з дівчиною, сидів у кав’ярні, танцював. Наче не три місяці минуло, а три роки, і ти повернувся до цивілізації.

Увечері:

– Мавпи, шикуйсь! Що головне для десантника? Головне для десантника – не пролетіти повз землю.

Перед самим від’їздом святкували Новий рік. Я був Дідом Морозом, Сашко – Снігуронькою. Це нагадувало школу.

Йшли дванадцять діб. Гірше від гір можуть бути лише гори… Рятувалися від банди… Трималися на допінгу…

– Санінструкторе, давай свій «озвірин». – А це був сиднокарб. З’їли всі пігулки.

І ще жартували.

– На що скаржитесь? – питає лікар у кота Леопольда.

Починає хтось перший:

– На мишей.

– Мишійте – не мишійте… Усе зрозуміло. Ви надто добрий. Вам треба розізлитись. Ось пігулки «озвірину». Вживати по одній тричі на день після їжі.

– Ну, і що?