Мария Михайловна Романовская - Загнуздані хмари (бібліотека пригод та наукової фантастики), Мария Михайловна Романовская

Мак повернувся з прогулянки навантажений, як запасливий лісовий їжачок. З його кишень стирчали квіти і степові рослини для Дженні, у сплетеній Галинкою корзиночці лежали стиглі полуниці, а в коробці шаруділи кілька перших експонатів ентомологічних спроб Мака — спіймані ним цікаві жуки.

Станція тільки-но приземлилась після короткого підйому для спостережень і пила повітря своїми відчиненими вікнами. Був час обіду, і всі, за винятком одного чергового радиста, зійшлися у їдальні. Чекали Ролінського, що знов порався в розвідковій. У повітрі стояла нестерпна спека. Вона душила все живе. Але на станції панував бадьорий, піднесений настрій. Усі знали: незабаром веселий рясний дощ відживить стомлений посухою кран.

Мака, що пропадав з самого ранку десь на землі, зустріли веселими жартами. Люди станції любили посміятися в години відпочинку.

— Ого, ти, здається, маєш намір перетворитися на мишу-землерийку, від тебе на кілометр пахне степом! — сказав Грицько.

Мак з захопленням почав розповідати про колгоспний виселок, про рододендрон, про незвичайного діда, що подібний до бронзової статуї, про чудових баранів і свою лекцію про дощування.

— Ой, — сплеснула руками Рая, — бідним чабанам довелося, мабуть, поламати всі дрючки на спинах своїх баранів, щоб збудити їх після такої цікавої лекції!

Мак засміявся — він звик на кораблі до дружнього обстрілу гострими словами. Раптом він зойкнув і вивернув рукава блузи. На білосніжний стіл упав жук-оріховець. Катруся, що саме подавала вареники, рішуче запротестувала проти цього.

— Хороший екземпляр горіховця, прош не ображатись, — поважно сказав Мак, тримаючи його в руці.

— Це в Мака починається нове захоплення! — усміхнувся Горний.

— Любий Маку, — сказав з комічним переляком пілот Гандін, сухорлявий красивий юнак з тонким нервовим обличчям. — Я відчуваю, що ви хочете загарбати професії всього світу. Чи не сказали б ви нам, ким ви збираєтесь, нарешті, бути?..

— Ким?.. — хитро усміхнувся Мак, тримаючи за спинку жука. — Ясно, біологом, ентомологом, зоологом, метеорологом, рентгенологом, інженером-електриком, фізиком-експериментатором, астрономом, агрономом…

Він не встиг договорити під загальний сміх своєї тиради, бо, захопившись, занадто жваво махнув рукою, і жук упав на підлогу, клацнувши, як металева кулька. Муха помчала до нього.

— Ой! — закричав новоспечений ентомолог, кинувшись рятувати від Мухи свою здобич.

— Товариші! — перервала розмову Катруся, що зібралась послати в жолобок між рядами тарілок автоматичну розливальницю з компотом. — Вам треба звернути увагу на злісного зривщика апетитів. Професор не йде обідати, я й снідати його тягла… отакечки… гачком…

І почервоніла Катруся показала, як саме вона тягла Ролінського.

Горний стривожено постукав по столу своїми довгими пальцями.

— Професор сердиться, — сказав він. — Маку! Ти ще не знаєш сьогоднішньої історії з Дженні?

І він розповів Макові, як ображений чимось Ролінський примчав до нього з Дженні в руках.

— О, — схвилювався Мак, — яку ж то непристойність могла вчинити наша Дженні?

— Може, — скромно зауважила Рая, — у неї почалася холера?

— Пху, — обурився під загальний регіт Мак. — Ви, Раю, псуєте нам апетит. А крім того, це неправда, бо, коли хочете знати, Дженні у нас ще нічого не їла!

— О, — співчутливо сказав Гандін, — вона ж може вмерти!

— Ви нічого не знаєте, — відповів Мак. — Черепахи можуть не їсти по десять днів. У них якийсь кумедний апетит. Але що ж вона наробила?

— Що б вона не вчинила, ти, Маку, піди попроси вибачення у Миколи Івановича і негайно запроси його до обіду, — порадив Горний.

Мак побіг до розвідкової, по дорозі він заніс жуків у свою кімнату. Ролінський сидів в «автоматичній» кімнаті за вивченням одного з електрометрів розвідника, що мусив найточніше визначати знак заряду хмари. Його скалічена рука швидко-швидко обмацувала кожну частинку цього приладу. Він настільки заглибився в свою роботу, що здригнувся, коли побачив перед собою Мака.

— Я б прохав не заходити сюди під час роботи, — сердито зауважив він.

— Вибачте, — сказав Мак. — Але зараз час відпочинку, і всі дуже просять вас іти обідати.

— Знаю, — буркнув професор, не дивлячись на хлопчика.

— Вибачте, — повторив Мак, відчуваючи, як сухий тон Ролінського починає знижувати його веселий настрій. — Я хотів попрохати вибачення за нашу Дженні. Мені сказали, нібито вона щось там наробила в той час, коли я був на селі. Але я б вам не радив ображатись на цю тваринку. У неї ж зовсім небагато розуму!

Ролінський загубив свій байдужий вигляд і нервово зсунув на лоб великі рогові окуляри, показавши свої вицвілі стомлені очі.

— О, ваші звірі! — застогнав він. — Ця потвора плазує всюди і сміє псувати мені папери. Я вже не кажу, що ваш нахабний пес не дає жити моїй Марго! Слово честі, це вже занадто!

— Вибачте, професоре, — втретє повторив Мак, — я спробую вплинути на моїх… непристойних звірів і дуже прошу все ж таки йти обідати.

Щось шепочучи під ніс, професор, проте, слухняно пішов обідати.

Дивна річ — сутула й невесела постать Ролінського всюди вносила нотку певного напруження. Так сталося і цього разу: за столом чомусь відразу притихли веселі розмови і якась ніяковість відчулась у дружньому товаристві.

Обід пройшов би в незвичній мовчанці, але Ролінський під кінець несподівано розбалакався і почав розповідати про красу Кавказьких гір.

По обіді Мак поспішив до своєї кімнати і взявся за свої ентомологічні спроби. Він відшукав гарненький блокнот, щоб почати в ньому опис і визначення спійманих комах-експонатів для майбутньої колекції. Хлопець прикидав очима свій інвентар, міркуючи, з чого