Фіцджеральд Френсіс Скотт - Ніч лагідна, Фіцджеральд Френсіс Скотт

звуками, якийсь настирливий птах раз у раз зловтішно кричав серед дерев над тенісним кортом. Хтось пройшов задвірком готелю; чути було, що людина йде стежкою, потім переходить посилану жорствою алею й піднімається бетонними сходами; за кілька хвилин звуки повторилися в зворотному порядку. Над чорнильного кольору морем темніли обриси високої гори - десь там мешкали Дайвери. Вона уявила їх обох, вони ніби наспівували тиху пісню, що линула до неба, як дим, як прадавній гімн, складений у далекому-далекому краю. Їхні діти сплять, їхня брама замкнута на ніч.

Розмері повернулася до кімнати, накинула на себе халатик, взула сандалі, вийшла знову й попрямувала до парадного входу - майже бігцем, бо аж тепер помітила, що на веранду виходять двері інших номерів і ті двері дихають сном. На широких і білих парадних сходах хтось сидів. Вона злякано зупинилася, але ту ж мить упізнала Луїса Кампіона й побачила, що він плаче.

Він плакав беззвучно й невтішно, по-жіночому здригаючись від ридань. Згадавши сцену з фільму, в якому вона знімалась, і мимоволі повторюючи свою роль, Розмері підійшла і доторкнулася до його плеча. Він зойкнув від несподіванки, не зразу впізнавши її.

- Що сталося? - Вона дивилася йому просто в очі, і в погляді її була зичливість, а не холодна цікавість.- Чи можу я вам чимось допомогти?

- Ніхто вже мені не допоможе. Я знав, що так буде. Я сам у всьому винен. І так щоразу, щоразу!

- Ви все ж таки скажіть,- що сталося?

Він глянув на неї, немов зважуючи, чи варто казати. І похитав головою:

- Ні. Ви ще надто молоді, ви не знаєте, що таке муки кохання. Які це страждання, який біль. Краще нечула молодість, ніж оце. Зі мною це не вперше, але такого ще не було - щоб отак несподівано, мов грім з ясного неба...

Швидко розвиднювалося, і Розмері побачила раптом, яке в нього бридке обличчя. Ні поглядом, ні порухом вона не виказала своєї раптової відрази, але Кампіон, видно, щось відчув і поспішив перемінити розмову:

- Десь тут поблизу Ейб Норт.

- Як, адже він мешкає в Дайверів!

- Але він приїхав. Невже ви не знаєте, що сталося?

На третьому поверсі з грюкотом розчинилися віконниці і типово англійський голос гримнув, карбуючи кожне слово:

- Дуже прошу припинити балачки!

Розмері й Кампіон слухняно зійшли вниз і сіли на лаві при доріжці на пляж.

- То ви й справді нічого не знаєте? Любонько, сталося неймовірне...- Він аж повеселішав, наперед смакуючи враження, яке справить його новина.- І то так несподівано, так нагло! Ах, недаремно я уникаю неврівноважених людей - мої нерви їх просто не витримують...

Він переможно дивився на неї. Ох і здивується ж вона!

- Любонько,- урочисто виголосив він, поклавши руку їй на стегно й весь нахиляючись до неї, показуючи, що це не випадковий жест - він почувався тепер цілком упевнено.- Має відбутися дуель.

- Що-о?

- Дуель на... Ми поки що не знаємо, на чому.

- Але між ким?

- Зараз я вам усе розповім.- Він голосно зітхнув і повів далі таким тоном, наче все це сталося з її вини, але він - бог із нею - не збирається її звинувачувати.- Ви ж їхали в іншій машині. Вважайте, що вам пощастило,- мені це коштувало щонайменше двох років життя. І, головне, все сталося так швидко, так несподівано!

- Що ж усе-таки сталося?

- Не знаю навіть, як це почалося. Вона раптом заговорила...

- Хто - вона?

- Вайолет Маккіско,- він притишив голос, наче хтось їх підслуховував.- Але про Дайверів - нічичирк, бо він погрожував голову відірвати кожному, хто бодай словом прохопиться про них.

- Хто погрожував?

- Томмі Барбан. Тож я вам нічого не казав, домовились? І ми так і не дізналися, що хотіла розповісти Вайолет, бо він весь час перебивав її, а потім втрутився Маккіско, і от тепер маємо дуель. Сьогодні вранці - о п’ятій. Через годину.- Він скрушно зітхнув, згадавши про власне лихо.- Ах, краще б це випало мені. Краще б мене вбили на дуелі, бо мені все одно життя не миле.- Він замовк і розпачливо захитався з боку в бік.

Вгорі знову грюкнули залізні віконниці, і той самий англійський голос проказав:

- Послухайте, ви скінчите, нарешті?

З готелю саме вийшов Ейб Норт, якось розгублено огледівся довкола й побачив Кампіона та Розмері на білому тлі неба над морем. Розмері застережливо хитнула головою, перше ніж він встиг заговорити, і вони перейшли до лави трохи далі. Розмері помітила, що Ейб не зовсім тверезий.

- А ви чого не спите? - спитав він.

- Вже виспалася.- Вона ледве не засміялася, згадавши про голос із третього поверху.

- Соловейко спати не дає? - спитав Ейб і сам же відповів: - Атож, соловейко не дає. Цей член гуртка умільців уже, мабуть, розповів вам, що сталося?

Кампіон з гідністю відповів:

- Я знаю тільки те, що чув на власні вуха.

Він підвівся й швидко пішов геть. Ейб присів поряд з Розмері.

- Навіщо ви його образили?

- Хіба? - здивувався Ейб.-Він тут цілу ніч рюмсає, набрид.

- Може, його спіткало якесь лихо.

- Може.

- А що це за історія з дуеллю? Хто з ким буде битися? Коли ми обганяли їхню машину, мені здалося, що у них там діється щось дивне. Але невже це правда?

- Це, звісно, казна-що, і все-таки - правда.

 

X

 

 

- Все почалося, власне, саме тоді, коли машина Ерла Брейді минула «ізотту» Дайверів, що зупинилася край дороги.- Густа досвітня тиша всотувала в себе спокійний Ейбів голос.- Вайолет Маккіско хотіла розповісти місіс Абрамс щось про Дайверів - вона в них на другому поверсі побачила щось таке, що страшенно вразило її. А Томмі, знаєте, за Дайверів горло перегризе. Ніколь таки жінка незвичайна, і дехто її обожнює - на здоров’я,- але важливіше те, що подружжя Дайверів - саме подружжя - важить надто багато для їхніх друзів, дехто навіть не усвідомлює, як багато. Звісно, при такому ставленні щось втрачається, іноді почуваєшся з