Ростислав Феодосійович Самбук - Буря на озері, Ростислав Феодосійович Самбук

— Роман вихована людина, навіть надто вихована.

Нарешті Шугалій зрозумів її.

— Ви ненавидите його?

— Просто перестав існувати.

— Чому?

— Багато чого можна простити, але підлість!..

— Олено Михайлівно, — попросив, — розкажіть, що тут відбулося. Чому ви не хочете бути відвертою зі мною?

— Олекса… — мовила тихо. — Тут йшлося про Олексу, а все моє життя в ньому.

— Невже Олекса в чомусь схибив?

— Ви ж бачили його… — похитала головою докірливо. — Він не може схибити.

— То що ж зупиняє вас?

— Не хотіла, щоб підлота навіть торкнулася його. Бува ж, піде поголос, і людина сама, не відаючи того, ходить заплямована.

— Даю вам слово!..

— Чого вже! Тільки домовимось — не травмуйте Олексу. Він здогадується, й критися перед ним навряд чи треба, але для чого вивертати весь цей бруд? — Олена Михайлівна перевернула фотографію зображенням до столу. — Роман написав нам заздалегідь, що приїде до Озерська…

Андрій Михайлович дивився на сестру із співчуттям. Він розумів її і жалів: знав, що станеться зараз, через кілька хвилин чи півгодини, що сьогоднішній день буде не найсвітлішим у її житті, а він любив Олюсю, й навіть думка про те, що хтось може завдати їй болю, була нестерпною.

Думав: для чого їм це побачення? Для чого Романові їхати сюди? Він давно забув про Олюсю й ніколи не згадує її — хто ж у літньому віці серйозно ставиться до юнацьких захоплень?

А Олюся зробила зачіску, вдягла свою найкращу сукню і, пробігаючи повз дзеркало у передпокої, зиркає на себе. Знервована й збуджена чеканням, в очах тривога, а він нічим не може допомогти їй.

Що ж, цей день їм треба пережити…

Андрій Михайлович поставив на стіл пляшки з горілкою, коньяком та вином. Здається, є все. Навіть повне блюдце червоної ікри — довелося дзвонити Олексі, він дістав десь у львівському ресторані й передав знайомими. А риби Олена наготувала досхочу: заливна, фарширована, смажена. І копчений вугор. Посміхнувся: тут на взвод голодних солдатів, а Олена тягне ще холодець і мариновані гриби.

Загуркотів мотор на вулиці, й біла «Волга» зупинилася біля будинку. Андрій Михайлович побачив, як затремтіли руки в сестри, — приткнула блюдо з холодцем на край столу й сперлася на спинку стільця. Андрій Михайлович обійняв її за плечі, м'яко й ніжно, краєм ока стежачи, як вилізав з «Волги» чоловік у сірому костюмі й жовтих черевиках. Обережно підштовхнув сестру до дверей, і вона пішла, склавши руки на грудях і дивлячись нерухомо поперед себе: мабуть, не бачила нічого й не чула.

Роман уже йшов до ґанку поміж штамбовими трояндами, роззираючись з цікавістю. Лисий, в окулярах з роговою оправою, огрядний, але не товстий, рухається легко. Посміхається широко й махає рукою, в другій невеличка коричнева валіза. Змінився, звісно, але Андрій Михайлович упізнав його одразу. Збіг з ґанку, обійнялися, й Роман поплескав брата по спині, притулившись щокою до щоки. Андрій Михайлович хотів розцілуватися, але незграбно цмокнув Романа, засоромився й відсторонився, зазираючи у вічі.

— Ось і побачились, слава богу, з приїздом тебе в наші краї!

Бачив, як застигла на ґанку Олена — руки притиснула до боків, стоїть незручно, обличчя взялося зморшками, а Роман дивиться на неї, як на зовсім сторонню.

«Не впізнав, — здогадався Андрій Михайлович, — боже мій, не впізнав, і що тепер буде?»

Він ступив крок до ґанку, наче хотів відгородити Олену від Романа, затулити її, простягнув сестрі руку, запрошуючи зійти до саду, але та стояла, дивилася, й губи в неї тремтіли.

— Олюсю, — впізнав її нарешті Роман. Так вони з Андрієм ще в дитинстві звикли називати її, і те, що він не забув цього, зворушило Олену Михайлівну, посміхнулася й простягнула Романові руку. Він трохи театрально піднявся на ґанок, поцілував її пальці, загрубілі від роботи в саду, без перснів, та з пофарбованими нігтями — зранку Олена Михайлівна кинула все й побігла до перукарні.

Роман розглядав її уважно. Мабуть, Олена Михайлівна прочитала щось у його очах, бо посуворішала й напружилася — і все ж примусила себе всміхнутися, одними лише губами й вимушено.

— А ти зовсім не змінилася, Олюсю, — нарешті мовив Роман, але якось фальшиво-бадьоро, видно було, що казав це просто із ввічливості.

— Чого вже! — Олена Михайлівна нарешті перестала всміхатися. — Не кажи дурниць, старі ми вже стали, і я не потребую компліментів.

— Але ж… — спробував заперечити Роман Стецишин, та не закінчив. — Радий бачити тебе, Олюсю, най будеш завжди такою.

— Постараюся, — відповіла спокійно, і Андрій Михайлович зітхнув з полегшенням: здається, сестрі не дуже боляче. Справді, вона легко пішла вперед, і добре, що ніхто в ці секунди не бачив її обличчя.

— Прошу до покоїв, — мовила, не обертаючись, — а я зараз… — завернула до кухні й стала за дверима, стиснувши пальцями скроні під сивим волоссям, піднятим у високу зачіску.

Стецишин обійшов вітальню м'якими котячими кроками, обмацуючи уважним поглядом зручні меблі, килим над тахтою з розкиданими по ній ручного вишивання подушками. Схопився обома руками за спинку стільця, безцеремонно мовчки обдивився стіл з наїдками й пляшками і мовив з повагою:

— А ти непогано влаштувався, Андрію, я навіть і уявити не міг, що так гарно. Може, став комуністом?

Андрій Михайлович зареготав весело.

— Сміття у тебе в голові, Романе, — возом не вивезеш. Невже ти справді думаєш, що в нас добре живуть самі лише комуністи?

— Ти завжди вмів догоджати. Пам'ятаєш, навіть фізик, як його, Книш, то й він ставив тобі повний бал. А я, як не крутився…

— Фізику треба було вчити! — повчально підняв догори вказівного пальця Андрій Михайлович. Вони зиркнули один на одного й засміялися весело — від згадки про часи, коли найбільшою прикрістю був схоплений у суворого фізика поганий бал, і від задоволення, що нарешті спіткалися через стільки років і не дуже постаріли і