Микола Олександрович Дашкієв - "Володар Всесвіту", Микола Олександрович Дашкієв

Ще крок — почало засліплювати. Можна було заплющити очі, одвернутися, закритися — все одно, сліпуче сяйво не послаблювалося анітрохи.

Згасло й світло. Інженер засміявся. Потім зареготав:

— Ой панове, ваша програма вичерпана. Знову сміх… Знову…

Одначе, цей його сміх був уже неприродним, — і як не дивно, опиратися сміхові було найважче. Інженер знову забрався під стіл.

Смішно, коли під крихітним столом, скоцюрбившись, сидить людина, доросла, солідна. Але Щеглову було не до сміху. Він тепер знав, що на нього чекає тяжке випробування. Увесь оцей «концерт» мав налякати, зламати його волю. Навіщо?.. А може, серед оцих численних «промінь», які, певно, впливають на мозок, є й «проміння балакучості»? «Проміння зрадництва»?.. Але що можна витягти з нього, який працював над новим типом ультразвукового локатора? Ці прилади вже давно перестали бути секретними. Отже — щось інше. Слід бути на сторожі. І протидіяти треба хитро…

Отак міркував інженер Щеглов, сидячи під столом, певний, що йому вдалося перехитрувати ще небачених ним Джонсона, Сміта й Харвуда.

…А Сміт і Харвуд увесь цей час уважно стежили за кожним його рухом на екрані телевізора.

— Хитрий, дияволі — роздратовано сказав Сміт. — Так добре пішло все спочатку, а потім… Невже догадався?.. Ну, то я зараз переведу його в четверту. Там немає жодного захисту. Я його підсмажу! Він у мене затанцює!..

— Облиш, — холодно сказав Харвуд. — Дивуюся: звідки в тебе стільки жовчі? Чим він тобі насолив, зрештою? Виявив себе розумнішим за тебе? Це ж ти проектував камеру, то й мовчи!.. А мені він подобається. Меткий. Винахідливий… Я читав його наукові праці про ультразвук. Талановитий… Якщо вдасться його зламати — це буде чудова «мисляча машина».

— Якщо вдасться! — глузливо похитав головою Сміт. — Ти вже забув його попередника?.. Отакі вони всі, оці росіяни: здихає, але кричить «хай живе!»… Раджу не морочити з ним голови, а пустити на експерименти. Європейська плівка у нас далеко не повна. Я вже давно збираюся записати почуття ошпареного окропом.

— Досить, досить! — махнув рукою Харвуд. — Ходімо до нього. Та прошу, не дивись вовком, а то від одного погляду на тебе стає моторошно.

Харвуд підвівся й пішов до дверей. Сміт позирнув на його спину поглядом, у якому й справді блиснуло щось хиже, вимкнув телевізор і пошкандибав слідом.

Вони спустилися ліфтом у підземелля, пройшли довгим тунелем і зупинилися перед дверима з табличкою «5».

— Тихше! — прошепотів Харвуд. — Його треба застукати зненацька!

…Коли почулося легеньке шкрябання металу об метал, інженер зрозумів, що за ним прийшли. Слід було б негайно вибратися із своєї схованки. Та він не встиг цього зробити: двері навально відчинилися, на порозі стали двоє,— молодий, високочолий випещений мужчина і довгорукий похилий шкарбун.

— Як ся маєте, містер Чеклофф? — привітно запитав молодий.

Щеглов умостився під столом зручніше, глянув знизу вгору, немов у білий світ, і не відповів. Він навмисне вдавав з себе млявого й байдужого, щоб виграти час для орієнтування.

«Джонсон, Сміт, Харвуд… — пригадував інженер. — Хто ж оці двоє?»

Це було щось схоже на алгебраїчну задачу з трьома невідомими. Він знав три прізвища, чув два голоси з трьох, але ніколи не бачив жодного з ворогів у обличчя.

В першу мить Щеглову здалося: задачу розв'язати не можна. Та одразу ж майнула думка:

«Стоп!.. Джонсон — у бронетранспортері. Сміт — при в'їзді в оцю в'язницю. У них голоси не такі. Отже, це — Харвуд».

Тепер лишилося з'ясувати, хто такий оцей другий: Джонсон чи Сміт?

У Джонсона голос був уривчастий, владний, як у військового. Ясно, що старий шкарбун в армії не служив. Йому, певно, властиві жорстокі, єхидні інтонації.

«Отже, другий — Сміт!»

Харвуд підійшов ближче і повторив своє запитання:

— Як ся маєте, містер Чеклофф?

— Нівроку, містер… Харвуд. «Концерт» закінчено? Щеглов на якусь частку секунди затримався з відповіддю, докінчуючи свій логічний аналіз, але ця вимушена коротка пауза надала його відповіді глузливого тону вищості. Хоч як володів собою Харвуд, але не міг утриматися від подиву:

— О, то ви знаєте навіть моє прізвище?

— Так. І не тільки я. Для вас уже приготовано лаву підсудних.

— Дуже приємно! — з лагідною посмішкою відповів Харвуд. — Та я зачекаю. А от ви — вже в камері.

Щеглов неквапливо виліз з-під столу, глузливо озирнув приміщення, постукав кулаком по металевій стіні:

— Я вважав вас за більш талановитого. Камеру спроектовано по-ідіотському!

— Визнаю, визнаю, — з тою ж лагідністю сказав Харвуд, якось чудно позирнувши на шкарбуна. А той чомусь зблід і міцно стиснув щелепи.

Що ж — нічого, здавалося б, не трапилось. Чи мало як можна з'ясувати поведінку тієї чи іншої незнайомої людини за різних обставин?

І коли б це було іншим часом, коли б не йшлося про життя й смерть, навряд чи зумів би інженер Щеглов так гостро сприймати і так швидко реагувати на дрібниці, які майже завжди збігають непоміченими, хоч і можуть з'ясувати дуже багато.

Лише на мить у погляді Харвуда блиснула глумлива зневага і навіть зловтіха. Лише на частку секунди зловісно спалахнули очі у Сміта. Та вже й цього було досить, щоб зрозуміти: Харвуд і Сміт — вороги. Приховані, потаємні. Старий, мабуть, заздрить молодому, талановитішому, але й боїться його. Молодий зневажає старого, глузує з нього, але обережно, щоб не переступити певну межу. Злісна реакція Сміта свідчить, що камеру проектував він або, в крайньому разі, хтось із його підлеглих.

Не варто було б зайвий раз дратувати старого шкарбуна, але Щеглов не втримався:

— А втім, перепрошую. Провина за невдалу конструкцію камери лягає на… — він зробив паузу, наче пригадуючи. — На містера Сміта, якщо не помиляюсь!

Помічник Харвуда аж сіпнувся, але нічого не сказав. А Харвуд зареготав:

— Ви мені