Степан Васильович Васильченко - Олив'яний перстень, Степан Васильович Васильченко

сорому на ввесь ярмарок. Та як реве: в ушах закладає, коні лякаються. Он як тепер повелося. А поспитай: що воно, — дід скоса зирнув на Валю, — так він що тобі скаже: «радіо», мовляв, та й годі…

Валя, що сидів, сумно схилившись на руку, раптом обурився, підвів голову:

— Та що ви кажете, Маркіяне Васильовичу? Про це ж якраз пояснюють в журналі, що надсилають вам у хату-читальню. Там є й про це саме радіо в Харкові.

Дід шанував книжку і ніколи не казав, що в книжці брешуть. Тому він пішов на інші викрутні.

— А я от кожну книжку перечитую всю, а такого, як ти кажеш, не бачив. Це ти, хлопче, щось вигадуєш.

Нахабство дідове перевертало Валі все в грудях. При людях він вів, на думку Валі, нечесну гру.

— А як докажу? — промовив він стримано.

— Не докажеш, Петровичу!

У Валі спалахнув у очах захоплений невтриманий азарт.

Вирішив дати останній дідові бій, генеральний, жорстокий:

— А як докажу? — схопився він із місця, аж зблід.

— Ну, та й запальний же хлопець! — сміються люди. — Не кається.

Дід Маркіян скоса пильно зирнув на Валю:

— Буде вже того, що раз доказав. Валя в'їдливо впився очима в діда:

— А що, злякались? Злякались?

— Чого там «злякались», ну, доказуй, — побачимо! Ні хвилинки не гаючись, Валя вихором помчав од гурту, кинувши:

— Я зараз вернуся!

Тільки зник Валя з очей, дід одмінився, засміявся ясно й щиро.

— Я вам скажу, такого хлопця, де його і знайдеш: буде колись, вражий син, справжній редактор і добрий редактор.

— Та й азартний же хлопець, як та іскра.

Говорили, сміялись, хвалили.

А Валя тим часом злітав уже до хати-читальні, вхопив під столом якесь число «Знання», общипане кругом на цигарки, і вже мчав назад.

Задиханий, сів на ганку, витер рясний піт, радий. Далі почав мовчки, нервово перегортати книжку, шукаючи в ній потрібне місце. Знайшов відділ «Наука й техніка» — спинився. Всі обсіли, обступили його навкруги. Дід, стоячи, через плече спокійно позирав у книжку. Тикаючи в слова пучкою, Валя почав читати популярну статейку про радіо. Складена вона була просто й цікаво, ілюстрована малюнками. Люди заслухались з такою увагою, що швидко забули й про парі. Найбільш уважно слухав сам дід. Після того як її дочитали, повернулися очі на діда:

— Ну, що ви, діду, скажете тепер? Га?

— Тепер, виходить, черга за дідом лізти на шовковицю, — зареготав хтось із гурту.

— Ні, воно, може, й не личить дідові лізти на шовковицю, а нехай краще провезе на собі редактора кругом майдану та й буде на тому.

Сміялись.

Дід винувато скривився, комічно лупає очима.

— Коли так, то й так: сідай, Петровичу, — дружньо промовив він, — твоє зверху.

Треба сказати, що присуд він лаштувався виконати щиро, — хвицав ногою, як справжній жеребець, іржав… Сміявся сам, сміялись люди. Ух! У Валі аж у грудях забилось, аж ноги затрусились, так хотілось скочити дідові на плечі і погарцювати на ньому, як на коні, в одплату за ту «зозулю». Аж ось відразу пригадались йому недавні мрії: «Це ти, мій славний старий друже…» — і сльози здавили йому горло. Сором залляв обличчя, і він швидко замахав руками, подався назад.

— Бо з ним! Не хочу! — Перша образа слізьми сплила йому на очі.

— Та чого дарувати? Дід тобі не подарував, не даруй і ти йому. Викупай себе із сорому, — підбивали люди.

— Ні! Ні! Ні за що не сяду! — рішуче заявив Валя, — ні за що на світі!..

І крадькома витер сльозу. Пересміялись, поговорили. А незабаром Валя сидів посеред гурту, як професор між студентами. Аж вуха йому горіли. Дід сидів задоволений, аж сяяв.

Прибіг Василь: спітнілий, томлений, нещасний:

— Валю, та іди ж хоч ти допоможи! Люди вже сходяться на виставу, а в нас нічого не готове. Ті ще тільки на ярмарок пішли, Вітя зник десь зовсім…

— Зараз, зараз! — винувато промовив Валя, згортаючи книжку.

— Так воно щось таке буде сьогодні? — зверталися до Василя люди.

— Буде! Неодмінно буде! Приходьте! — рішуче запевняв Василь.

XVIII

Ярмарок, як марево в степу. Перше, що впадає в очі, - проти сонця стоїть на прогалині посеред ярмарку спітнілий дядько, бриль на потилиці, в руках — батіг, а на виду, як на рахівниці, грають веселі рахунки. Все, як на екрані: рухається, жестикулює, сміється, а згуку ще не чуть. І тільки тоді, як Вітя в гурті сільських хлопців стежкою зійшов з гори і попав у ярмаркову гущу, йому відразу мов одтулив хтось уші: ярмарок шумів і гув, як буйна зелена діброва. Море сміху, море гомону-гумору, а в цьому морі то в одному, то в другому місці лунають нотки смутку. Ось стоїть жінка з курчам під пахвою. У очах сльози. Коло неї смутний дід. Жінка жаліється дідові на лиху свекруху, а за спиною у неї закоханими очима дивиться на курча бадьорий, спітнілий еврейчик без шапки, щупає курча поміж пір'ям, сіпає молодицю за рукав:

— Тітко, тітко! Чуєте, тітко! Що за це курча?

Молодиця озирається на його, потім на курча, нашвидку витирає рукавом сльози:

— Шість гривень.

— Му-у! — реве на весь ярмарок зголодніла корова.

— Гей, Вітю, не одставай! — І Вітя помічає, що його далеко вже, як водою, однесло од знайомого гурту. І знову спиняється: що це таке? По ярмарку, мов розщебетались якісь невідомі птахи, що печуть щебетом, як огнем. Розслухається: скрізь по ярмарку лунають пристрасно-жагучі пісні — жебранки старців. Ось поблизу виривається натхненний спів якоїсь старчихи-поетеси, що разом співає й імітує ліру:

А дайте, що я не бачу, як