Рафаелло Джованьолі - Спартак, Рафаелло Джованьолі

ньому була блакитна туніка, а поверх неї короткий грецький плащ вишневого кольору, сколотий на правому плечі красивою срібною застібкою.

Поблизу нього, жваво розмовляючи, стояли троє громадян.

Двоє з них нам уже знайомі: атлет Гай Таурівій і Емілій Варін. Третій був один з тих численних громадян, які нічого не робили і жили з щоденних подачок якого-небудь патриція. Вони називали себе його клієнтами, супроводжували його на Форум і в коміції, за його наказом подавали голос, розхвалювали його, лестили йому, а також постійно надокучали йому настирливим жебруванням.

То були часи, коли перемоги в Африці й Азії прищепили Римові східні розкоші й насолоди і коли Греція, переможена римською зброєю, в свою чергу, перемагала завойовників розбещеністю зніжених звичаїв. То були часи, коли незліченну і всезростаючу кількість рабів почали використовувати для всіх тих робіт і справ, що їх раніше виконували самі трудящі, вільні громадяни. Отак римляни втратили найживотворніше джерело сили, доброчесності і процвітання — працю. Під видимою величчю, багатством та могутністю Риму в ньому вже відчувався розвиток згубних зародків близького занепаду. В час, коли відбувалися зображені нами події, клієнтела була однією з тих болячок, що призводили римське суспільство до найбільшого розкладу. Наслідки цього згубного розкладу вже було видно. Вони викликали і заворушення серед народних трибунів — Гракхів, Сатурніна, Друза — і боротьбу політичних партій Марія та Сулли. Але, ще гірші наслідки всього цього мусили настати і виявитися згодом у щоденних бешкетах і змовах Катіліни, Клодія, Мілона, що зрештою мали закінчитися тріумвіратом Цезаря, Помпея і Красса.

Кожен патрицій, кожен громадянин консульського звання, кожен достатньо заможний честолюбець утримував п'ятсот-шістсот клієнтів, а були й такі, що мали їх понад тисячу. Ці здатні до корисної праці люди виконували обов'язки клієнтів так, як інші люди працювали ковалями, каменярами чи шевцями. Убогі, в брудних тогах, злодійкуваті і продажні, вони жили з дрібного інтриганства, з продажу своїх голосів на різних виборах, з милостині і підлабузництва.

Чоловік, що стояв зараз у галереї базиліки Емілії і теревенив з Гаєм Таурівієм та Варіном, належав до клієнтів Марка Красса. Він звався Апулей Тудертін.

Ці троє, базікаючи про громадські справи, стояли недалеко від Спартака. Та він не чув їхньої розмови, заклопотаний якимись важливішими сумними думками.

Після того, як він знайшов свою сестру в такому ганебному становищі, першою турботою, першою думкою бідного фракійця було вирвати її з рук негідника, що так її принизив. І слід сказати, що Катіліна з щедрістю, властивою його вдачі (цього разу не зовсім безкорисливою), одразу ж віддав колишньому гладіаторові останні вісім тисяч сестерцій, які виграв у Долабелли, щоб Спартак зміг викупити Мірцу в її хазяїна.

Спартак з глибокою вдячністю прийняв ці гроші, обіцяючи Катіліні повернути їх. Потім він пішов до хазяїна сестри, щоб викупити її. Як і легко було передбачити, хазяїн, бачачи наполегливість колишнього гладіатора, зрозумів, наскільки великим було його бажання визволити рабиню, і заломив надмірну ціну. Він удвоє прибрехав, сказавши, що Мірца йому самому коштувала двадцять п'ять тисяч сестерцій, що вона молода, вродлива й скромна дівчина і складає капітал не менш ніж у п'ятдесят тисяч сестерцій. При цьому він присягався Меркурієм і Венерою Мурсійською, що не віддасть її ні на одну сестерцію дешевше.

Легше уявити, ніж описати, що сталося з бідолашним гладіатором. Він просив, благав негідника, навіть кинувся йому в ноги, але торговець людьми, певний законності своїх прав, лишався непохитним.

Тоді розлючений Спартак схопив негідника за горло і за кілька секунд задавив би його, коли б, на щастя цього злодія, гнів Спартака не стримала в останню мить якась думка. Він подумав про Мірцу, про свою вітчизну і про ту таємну справу, в якій сам брав участь, навіть став її натхненником, і яка без нього неминуче мала занепасти.

Оволодівши собою, він випустив хазяїна Мірци. Той був напівпритомний, очі його трохи не вилізли з орбіт, обличчя посиніло. Після хвилинного роздуму Спартак знову звернувся до нього і спокійно запитав, хоч його обличчя ще було дуже бліде і він увесь тіпався від гніву й хвилювання.

— Так ти все ж хочеш… п'ятдесят тисяч сестерцій?

— Я», більше ні… чого не хочу… Забирайся… забирайся в пекло… або я… покличу всіх моїх рабів…

— Пробач мені… прости мене. Я погарячкував… Моя бідність… і братня любов до сестри… Послухай-но, ми ще дійдемо згоди.

— До згоди з тобою, коли ти одразу ж кидаєшся душити людей?.. — заперечив, трохи заспокоївшись, хазяїн Мірци, потираючи пальцями свою шию і відступаючи назад. — Геть! Геть звідси!

Та потроху Спартакові пощастило заспокоїти негідника. Вони погодилися на тому, що Спартак дає йому одразу дві тисячі сестерцій з умовою, щоб Мірца мала окрему кімнату в домі, де мешкатиме і сам Спартак. Якщо ж протягом місяця Спартак не викупить сестри, то рабовласник знову стає її повним господарем.

Хазяїн погодився: золоті монети виблискували так спокусливо, угода була такою вигідною, — він без усякого риску заробляв щонайменше тисячу сестерцій.

Переконавшись, що Мірца влаштувалася в невеличкій кімнаті поза перистилем будинку звідника, Спартак попрямував до Субури, де жив Требоній. Він розповів йому про все і попросив допомоги та поради.

Требоній постарався заспокоїти Спартака. Він щиро обіцяв йому допомогти в досягненні бажаної мети: бачити сестру якщо і не вільною, то принаймні позбавленою всяких образ.

Дещо заспокоєний цим, Спартак попрямував до дому Катіліни і з подякою повернув йому позичені вісім тисяч сестерцій, які тепер йому вже були не потрібні. Бунтівливий патрицій довго розмовляв з гладіатором у своїй бібліотеці. Певно, вони говорили про якісь таємні і дуже важливі справи, про що свідчила обережність, яку вжив Катіліна для того, щоб ніхто не зважав цій розмові. Про що б вони там не говорили між собою, та саме з цього дня Спартак став часто відвідувати патриція, і з усього було видно, що між ними виникла взаємна повага і дружба.

Весь цей час колишній хазяїн Спартака, ланіста Акціан, не переставав надокучати йому нескінченними розмовами про непевність його становища і необхідність подбати про якесь надійне і забезпечене влаштування його долі. Всі ці розмови закінчувалися тим, що Акціан пропонував Спартакові стати керівником його гладіаторської школи, або — ще краще — добровільно продатися йому в гладіатори. За це він обіцяв йому таку величезну суму грошей, за яку ще не продавався жоден з вільнонароджених римлян.

Справа в тому, що гладіаторами ставали не лише нещасні раби, захоплені на війні, і ті, кого засуджував до цього ремесла суд, а й добровольці. Такими були звичайно