Олександр Романович Бєляєв - Зірка КЕЦ, Олександр Романович Бєляєв

що воно собою являє? Це вгнуте дзеркало, що складається з полірованих металевих листів. Дзеркало встановлено на такій висоті, що проміння Сонця, яке знаходиться за земним обрієм, падає на дзеркало і відбивається на Землю вертикально. Подивіться на тіні. Вони прямовисні, як на екваторі опівдні. Палиця, прямо застромлена в землю, не дає ніякої тіні. Температура в центрі оазису — тридцять градусів тепла, вдень і вночі протягом цілого року. По краях оазису вона трохи нижча через приплив холодного повітря. Проте цей приплив дуже незначний: холодне повітря відразу ж захоплюється вгору висхідними течіями. Відповідно до цих температурних зон ми й розміщуємо наші рослини. В центрі, як бачите, у нас ростуть навіть такі теплолюбні рослини, як какао.

— А якщо це ваше штучне сонце погасне? — спитав я.

— Якби воно погасло, рослини нашого оазису загинули б за кілька хвилин. Але погаснути воно не може, поки світить справжнє Сонце. Повертаючи дзеркальні листи під певним кутом, можна регулювати температуру. Тут вона у нас стала. І ми збираємо кілька врожаїв на рік. Це “сонце” — лише перше серед десятків інших, які незабаром засвітяться на високих широтах півдня і півночі земної кулі. Ми вкриємо цілою сіткою таких оазисів полярні й приполярні країни. Поступово повітря буде нагріватись і між оазисами. Ми створимо потужне “сонце” над Північним полюсом, розтопимо одвічну кригу. Нагрівши повітря і утворивши нові повітряні течії, отеплимо всю північну півкулю. Ми крижану Гренландію перетворимо на квітучий сад з вічним літом. І, нарешті, доберемося до Південного полюса з його невичерпними природними багатствами. Звільнимо від криги цілий материк, який вмістить і прогодує мільйони людей. Ми перетворимо нашу Землю на кращу з планет…”

Голос замовк. Настала темрява. Чути було лише дзижчання апарата. Потім знову спалахнуло світло, і і побачив нову надзвичайну картину.

В просторах стратосфери, під небом аспідного кольору, літають дивні снаряди, схожі на їжаків. Внизу — легкі перисті хмари, під ними — купчасті, шаруваті… Крізь заслону хмар видно поверхню Землі: зелені плями лісів, чорні квадрати ріллі, звивисті сріблясті нитки річок, блискітки озер, тонісінькі рівні лінії залізниць. “їжаки” шугають у небі в різних напрямах, лишаючи за собою димові хвости. Часом вони сповільнюють свій літ, спиняються. Тоді з “їжаків” вихоплюються сліпучі блискавки і майже прямовисно падають на Землю.

…Велика кабіна. Круглі ілюмінатори з товстими кварцовими шибками. Складні, невідомі мені апарати. Двоє молодих людей біля апаратів. Третій сидить коло стола за вимірювальними приладами і керує роботою двох:

— …П’ять тисяч… сім… Затримати політ… Десять амперів… П’ятсот тисяч вольтів… Стоп… Розряд!

Молодий чоловік біля апарата смикає важіль. Сухий тріск надзвичайної сили порушує тишу, блискавка зривається і летить на Землю.

— Вперед, повний хід!.. — командує старший.

Він повертає обличчя до мене і каже:

— Ви перебуваєте на атмосферній електростанції — теж одне з підприємств Зірки Кец.

Збудувавши Зірку Кец, ми змогли дослідити стратосферу з вичерпною повнотою, вивчили атмосферну електрику. Про неї знали давно. Були навіть спроби використати її для промислових цілей. Але ці спроби не мали успіху через мізерну кількість атмосферної електрики. Вважали, що над одним квадратним кілометром нагромаджується всього 0,04 кіловат-години енергії. Так воно і є, якщо брати шари атмосфери, близькі до поверхні Землі. Розряди блискавки дають незмірно більше — 700 кіловат-годин за одну соту частину секунди. Але блискавка — випадковий, рідкий гість. Інша справа — найвищі шари атмосфери. Там картина змінюється.

Живучи на Землі, ми перебуваємо на дні повітряного океану. Порівняно давно люди навчилися користуватися горизонтальними повітряними течіями, які гнали їхні парусні кораблі і обертали крила вітряків. Потім відкрили причину цих течій — нерівномірне нагрівання повітря сонячним промінням. Далі, коли люди почали літати, вони дізналися, що з тієї ж причини повітря рухається і по вертикалі — знизу вгору і згори вниз. І, нарешті, зовсім недавно встановили, що в нашому повітряному океані внаслідок притягання Сонця, і особливо Місяця, відбуваються такі самі припливи і відпливи, як у водяних океанах. А через те, що повітря майже в тисячу разів легше за воду, то й припливні явища мають бути особливо сильні. Атмосфера відносно припливів і відпливів поводиться приблизно так, як водяний океан завглибшки у вісім кілометрів.

Місяць притягує маси атмосфери, і наш повітряний океан здимається, випинається в напрямі до Місяця. Утворюються величезні періодичні рухи повітряних шарів. Ці припливи і відпливи супроводяться тертям газових частинок, які дуже іонізовані. Тому високі шари атмосфери є добрим провідником для радіохвиль. І от, І цих дуже іонізованих шарах атмосфери під час їх руху відносно магнітного поля Землі виникають, як у провіднику, індукційні струми Фуко.

Таким чином, у природі завдяки атмосферним припливам утворюється своєрідна динамо-машина, яка впливає на магнітний стан Землі. Це було виявлено на записах магнітографів.

Вивчаючи роботу цієї велетенської машини, цього своєрідного “вічного двигуна”, ми виявили, що запаси атмосферної електрики невичерпні. Вони з лишком покривають потреби людства в електроенергії, треба тільки зуміти “зняти” цю електрику.

Те, що ви бачите, — перше і недосконале розв’язання завдання. Ракети мають вістря-голки, які приймають на себе електрику, що нагромаджується, ніби в лейденських банках. Потім відбувається розряд “блискавок” над безлюдним місцем, де є приймальна станція з металевими кулями, що підносяться високо над станцією і сполучені з нею тросом.

Тепер ми починаємо будувати грандіозну атмосферну станцію, робота якої буде цілком автоматизована. В стратосфері спорудимо постійні, нерухомі установки, сполучені одна з одною проводами. Ці установки будуть нагромаджувати електрику і віддавати її Землі по іонізованому стовпу повітря. Люди матимуть невичерпне джерело енергії, потрібне для великого перетворення Землі.

Знову темрява, мовчання… Потім спалахує голубе світло. Воно поволі переходить у рожеве. Ранок. Яблуні в цвіту. Молода мати тримає дитину. Дитина простягає руку назустріч ясному дневі.

Видіння зникло.

Раптом я побачив небо і нашу планету Землю, що летить у світовому просторі. Стало чути урочисту музику. Земля летіла в невідому далину, перетворюючись у зірку. А музика дедалі стихала і, нарешті, ніби згасла. Сеанс закінчився. Але я ще довго лежав з заплющеними очима, переживаючи свої враження.

Так, Тоня, мабуть, мала рацію, дорікаючи мені тим, що я надто замкнувся