Валерій Олександрович Шевчук - Срібне молоко, Валерій Олександрович Шевчук

Але пан дяк і не думав соромитися. Він пив і глитав уже цілком нестримно, навіть язик у нього розв'язався – і їхня мова потекла, як молочна ріка між кисільних берегів, а може, як дві річки, що зливаються в одну, ладно при тому поєднуючись. А живіт його наповнювався й тугішав, аж ставав як бубон, солодка млість потекла тілом, відтак почала творити іншу з іншого, так би мовити, джерела. І дяк, уже втрачаючи гострий інтерес до їжі, здобував інтереса солодшого, бо супроти нього цвіло, яскрилося, світилося, ясніло, палахкотіло кругле Явдошине личко, а очі не тільки варили в собі іскри, а й самі ставали світлом. І те світло лилося не як мертве світило надворі, а як живе, гаряче, ніби в кожному оці з іскор позапалювалося по крихітному багаттю. А шарлатні вуста при цьому мило всміхалися, а перлові зуби біло вилискували, а теплий рожевий язик заклично з-за них вигулькував, а білі руки вряди-годи випливали й плавали над столом, щоб підлити в горнятка чи підкласти наїдку, а круглі плечі чи підіймалися, чи опускались, а все те разом покривала тепла, рожева чи жовто-рожева імла, яка творить дива навіть там, де їх ніхто не сподівається. І пан дяк гостро пізнав, що йому вельми хочеться зловити отих лебедів, що так вільно плавають над столом, і припасти до них солодким цілунком, щоб удихнути їхнього духа, бо того, який допливав від цієї жіночки віддаля, ставало йому увіч замало.

Але тут сталося те, чого вони не сподівалися. Двері, які так і залишилися відчинені, тільки тепер рипнули вдруге, натомість різко розхилилися хатні, що вели до покою, в якому сиділи, і на порозі виросло щось чорне, одоробляне, котре мало кам'яне обличчя, а може, й не обличчя, а щось подібне до задимленого казана, з якого звисало два вуси, як гадючки, і з-під тих гадючок залізно спалахнули зуби, і з-за них бухнуло грізно:

– А це що таке? Бенкети справляєш, коли мене нема вдома?

І вони обоє, Явдоха і дяк, разом туди обернулись і позавмирали так, що самі стали схожими на одоробла: очі поробилися круглі й порожні, а лиця сірі, ніби вицвілі. Мов правець ударив дяка Григорія Комарницького – не міг і пальцем кивнути, але Явдоха була не така: відразу ж схаменулася і молочний голосок заспівав якнайсолодше:

– О, добре, що прийшов, Іване, бо до нас пан дяк у гості завітали.

– То, може, піду закличу людей? – залізно сказав пономар Іван Пошивайло, бо Явдоха була пономарка. – І вони засвідчать вашу невшетечність, скурві діти?

– Бійся Бога, Іване! – вигукнула Явдоха. – Чи ти здурів, чи сп'янів? І як смієш таке казати на мене, чесну жону?

– Чесна жона? – прорипів, як тільки-но двері, Іван. – Ото я зараз зачиню вас у хаті й піду гукати людей, щоб побачили, яка в мене чесна жона.

І темне одоробло із казаном замість голови висунулось у сінці, ляско заплеснуло двері, при цьому чутно стало, як щось із того боку під двері підсувається, а ще щось сопіло й ніби зубами скреготало.

І зависла тиша. Ніколи в житті дяк Григорій Комарницький, автор славної на всю Україну пісні про комара, котрий оженився на мусі, не чув подібної тиші, бо така з'являється тільки тоді, коли має грянути шуря-буря: і що більша шуря-буря гряде, то більша перед нею тиша настає. Але й ту не можна порівняти із цією.

– Що робитимемо? – прошепотів Григорій.

– Та він нікуди не пішов, – озвалася тихцем Явдоха. – Підсунув діжку та й сидить на ній. Іване! – сказала голосно. – Чуєш, Іване!

– Чого тобі? – буркнув після паузи з-за дверей чорний голос.

– Ну, чого ти звурдився, як скипіле молоко? – ніжно сказала Явдоха. – Чи ж я що лихе вкоїла? Ходи до нас і погостюємо, як це водиться в людей, пана дяка. Не уймай мені моєї порядности!

– То це ти порядна, скурва дочко! – гримнув з-за дверей чорний голос. – Чоловіка нема, а ти любаса розгощуєш!

– Не ображай мене, Іване, бо тіпун тобі сяде на язика! – суворо сказала Явдоха. – Чи застав мене за любасним ділом, що невшетечність мені приписуєш?

За дверима запала глибока мовчанка.

– Може, якось утечу? – шепнув дяк.

– Отам комірчина, – тицьнула Явдоха, – а в ній віконце… Ну, чого ти мовчиш, довбне? – скрикнула голосно. – Не прикликала пана дяка, він сам прийшов, ще й пляшчину приніс, щоб із тобою розмовитися. Бо сам казав: чого це пан дяк до нас не приходить? Казав?

– Казав, – бовкнув із-за дверей Іван.

І поки велася та балачка, дяк Григорій Комарницький, в якому не тільки прокинувся, а й тарабанив об ґрати грудей заєць, навпшиньках перейшов покоя, а коли озвався голос Пошивайла, відчинив двері, боячись, що вони зариплять, але ці двері виявилися змащені, можливо, не він один ними ходив, і дяк із полегшеним зітханням уступив досередини – комірчина була залита срібним місячним сяйвом.

Явдошина ж балачка за його спиною тривала.

– Казав, казав, телепню! – вискуче гукнула Явдоха. – А коли пан дяк до нас прийшли, то як його зустрів? Казна-що вичворяєш!

– Але ж прийшов, коли мене не було, – м'якше відказав пономар.

– Та чи знав, що тебе нема? – крикнула Явдоха. – Як зайшов, так і сказав: хотів ближче з тобою зазнатися. А ти як немисленнии накрив його, наче мішком.

– Гостила ж його? – гукнув із-за дверей голос.

– Гостила, – різко відказала Явдоха. – Бо коли люди приходять до мене в дім, гощу, а не так як ти, одоробло нещасне, їх окрикуєш!

І знову-таки, поки велася ота балачка, пан дяк Григорій Комарницький спробував, чи й справді відчиняється віконце в комірку. Виявилося, що так; можливо, відчинялося не раз при подібній оказії. Тож дяк скрушно зітхнув удруге, але зміркував, що в жупані крізь те вікно не пролізе, а ще, чого доброго, порве. Тому зняв жупанця і викинув назовні, і тільки тоді, хекнувши і підстрибнувши, просунув у віконце голову і почав не так вилазити, як викорчовуватися з тієї хати, але на перешкоді стало те, що надто наївся. Коли б не це, то він легко б у віконце проліз і накивав би п'ятами, а втікати вмів, хоч і не завжди щасливо. Але на перепоні став живіт, набитий їжею по зав'язку, який зробився ніби казанок, тобто чимось подібним до Пошивайлової голови, або ж бубон, отож той бубонець і заклинився у проймі. Холодний піт почав литися з голови Комарницького, скрапуючи у срібну пітьму, бо одне діло, коли чоловік застане вдома бенкетника, а