Джеймс Олiвер Кервуд - Бродяги Пiвночi (збірник), Джеймс Олiвер Кервуд

Цього дня Казан дізнався важливу для себе річ: маленька беззахисна істота на санях, що її так часто пестила Жанна, була для дівчини дуже важливою. Він також помітив, що Жанну неабияк тішило — і це відчувалося з голосу, — коли він звертав увагу на те маленьке, тепле, живе створіння у ведмежій шкурі.

Після того, як стали табором, П’єр Редіссон ще довго сидів біля багаття, дивлячись просто на вогонь. Сьогодні ввечері він не курив. Коли нарешті підвівся, маючи на думці йти в намет до дівчини й дитини, він нахилився й оглянув Казанову рану.

— Завтра й тобі доведеться тягти сани, хлопчику, — промовив він. — До настання сутінок ми мусимо досягти річки. Бо як ми не…

Договорити чоловікові завадив такий звичний останнім часом задушливий кашель, що чувся навіть тоді, коли він уже заліз під запону намету всередину. Казан лежав непорушно й насторожено, а в його очах читалось якесь дивне занепокоєння. Йому не сподобалось, як Редіссон увійшов у намет, бо в повітрі навколо нього ще сильніше, ніж раніше, нависала гнітюча таємниця, і, здавалося, П’єр був її частиною.

Тричі за ніч з глибокого лісу долинав поклик вірної вовчиці. Пес її добре чув і щоразу відповідав. Перед світанком вона підійшла зовсім близько. Казанові вдалося вловити її запах, коли вона кружляла навколо табору. Він потягся на ланцюзі й заскавулів, закликаючи її прийти й лягти біля нього. Та от у наметі почулося шарудіння, і Сіра Вовчиця зникла. Зранку стало видно, що чоловік зовсім спав із лиця, а очі його почервоніли. Він кашляв уже не так голосно й надривно. Це було схоже радше на свисткий хрип, так ніби щось усередині надломилося. Доки Жанна була в наметі, П’єр часто хапався руками за горло. І коли вона вже глянула на нього, то пополотніла. Заклопотаність у її очах змінив страх. Вона кинулась обнімати батька, на що той тільки розсміявся й закашляв на доказ того, що казав правду:

— От бачиш, доцю, кашель не такий сильний, — сказав він. — Уже минає. Ти ж сама знаєш, ma chéri, що від кашлю очі червоніють, а людина слабшає.

Наставав холодний, похмурий, темний день. Зранку й до самісінького вечора Казан і чоловік, запрігшись, волочили сани, а Жанна йшла за ними в тропі. Казанові більше не боліла рана, і він упевнено й завзято тягнув уперед. Чоловік ні разу не підхльоснув його, час від часу поплескуючи по голові й спині. У лісі стало поночіти, і на верхівках дерев чувся стогін сніговиці.

Темрява й настання сніговиці не змусили П’єра Редіссона стати табором. «Ми повинні дістатися до річки, — казав він собі знову й знову. — Ми повинні дістатися до річки, ми повинні дістатися до річки…» Чоловік постійно підохочував Казана докласти ще більше зусиль, а от його сили тим часом усе танули й під кінець зовсім вичерпалися.

Коли опівдні П’єр зупинився, щоб розпалити вогонь, суцільною лавиною валив сніг. Він був такий густий, що в окрузі п’ятдесяти ярдів не було видно стовбурів дерев. П’єр усміхнувся, коли Жанна, тремтячи й тримаючи на руках маля, притулилася до нього. Спочивали вони лише годину, а тоді чоловік знову запряг Казана в сани й застебнув ремені на своєму животі. Вони просувались у безмовній темряві, наче вночі. Редіссон увесь час тримав перед собою в руці компас, і, нарешті, пізно ввечері вони дійшли до крайлісся. Попереду лежала рівнина, що на неї радісно вказав П’єр.

— А он і річка, Жанно, — сказав він слабким і хрипким голосом. — Ми можемо заночувати й перечекати сніговицю тут.

Під густою смеречиною чоловік нап’яв намет, а потім почав збирати дрова. Жанна допомагала йому. Тільки-но вони випили кави, з’їли м’яса й підсмажених сухарів, Жанна пішла в намет. Знесилена, вона зразу ж упала на товстий шар ялицевого віття, закутавшись разом із дитиною в шкури й ковдри. Сьогодні ввечері вона ні слова не сказала Казанові. П’єр був радий, що вона була дуже втомлена, щоб сидіти біля вогню й теревенити. Однак…

Пильні Казанові очі побачили, як П’єр раптом здригнувся. Він підвівся з саней і попрямував до намету. Піднявши запону, чоловік засунув усередину голову й промовив:

— Жанно, ти спиш?

— Майже. Батьку, може, б ви теж уже йшли спати?

— От докурю тільки, — сказав він. — Тобі там зручно?

— Угу. Я так втомилась… і так хочу спати…

П’єр лагідно всміхнувся. У темряві він схопився за горло.

— Ми майже вдома, Жанно. Он попереду наша річка — Літл-Бівер. Навіть якщо цієї ночі мені випаде вас покинути, ви самі зможете дістатися додому, ідучи за течією. Усього лише сорок миль. Чуєш?

— Так… я знаю…

— Сорок миль — просто вниз по річці. Ви не загубитесь, Жанно. Стережіться тільки прóлизів.

— Ходіть уже спати, татусю. Ви втомилися, до того ж прихворіли.

— Так… от докурю тільки, — повторив він. — Жанно, завтра постійно нагадуй мені за пролизи. Я можу й забути. Там, де сніг і серéн на ньому біліші, ніж деінде, і такі, наче губка, — там і пролизи. Пам’ятай… пролизи…

— Ага-а-а…

П’єр опустив запону намету й, похитуючись, повернувся до багаття.

— На добраніч, мій хлопчику, — сказав він. — Піду я краще до дітей. Ще два дні… Сорок миль… Два дні…

Казан бачив, як чоловік зайшов у намет. Пес смикнувся на повідкові й тягся вперед доти, доки через ошийник, що вп’явся в горло, не стало важко дихати. Його ноги й спина здригалися. У наметі разом із Редіссоном були Жанна з дитиною. Він знав, що П’єр не зашкодить їм, однак він також знав, що біля П’єра Редіссона ширяє щось жахливе й загрозливе. Казан волів би, щоб чоловік був зовні, коло вогню, де він міг би лежати й дивитися на нього.

У наметі було тихо. Ближче ніж досі почулося виття Сірої Вовчиці. Щовечора вона починала звати Казана раніше й підходити до табору все ближче. Він бажав, щоб цього вечора вона була поряд із ним, однак навіть не скавулів у відповідь. Казан не наважувався порушити ту дивну тишу, що панувала в наметі. Скалічений пес, утомлений цілоденною подорожжю, довго лежав нерухомо, але заснути ніяк не міг. Вогонь горів не так буйно; вітер більше не колихав верховіття дерев; а важкі густі сизі хмари снували небом. Зорі почали світитися білим металевим сяйвом, а з далекої півночі долинало ледь чутне потріскування, наче сталеве полоззя саней ковзало снігольодом, — так по-таємничому одноманітно звучала північна заграва. Що далі, то гучнішим ставав цей звук, швидко холоднішало.

Тієї ночі Сіра Вовчиця