Адріан Феофанович Кащенко - Зруйноване гніздо, Адріан Феофанович Кащенко

видно, що то були вози запряжені кіньми і навантажені всяким збіжжям.

Визначилися вже обабіч возів і люди, й діти. - Щось чужостороннє... -

сказав старий Балан, - бо кіньми, а не волами їдуть. Серце старого

запорожця передчувало недобре і сповилося нудьгою, бо скільки жив він

на світі, то не бачив тут чужосторонніх людей. Валка возів і людей

прямувала до запорозьких зимовників, а попереду всіх їхав верхи у

панській одежі якийсь чужинець. Коли вози вже зовсім зблизилися з

хатами, вершник спинив їх, поділив на три валки і, направивши дві до

зимовників Лантуха й Луб'яного, сам з третьою в'їхав прямо в двір до

Балана і почав тут порядкувати неначе у своїй господі, гукаючи до

своїх людей по-російському: - Становіть вози в два ряди! Повертайте

голоблями до тину! Коней женіть на пашу! - Гей ти, старий! - гукнув

він далі до Балана. - Чого баньки вип'яв? Ходи сюди! Почувши російську

мову і побачивши одежу, що про таку тільки чули від людей, а саме:

білі повстяні шапки на головах та онучі й личаки замість чобіт на

ногах, наші козаки пішли до возів здивовані і обурені на те, що якийсь

підпанок хозяйнує в їх дворі, не спитавшись господарів. Всі ті

московські люди, що заїхали у двір до Балана, були кріпаками того

князя, що для нього, як вчора бачили козаки, будувався біля Січі палац

з надгробків, хрестів та капличок запорозького кладовища; підпанок же,

що їхав верхи попереду валки, був князівський прикажчик. Коли князь

розглядав у Петербурзі карту подарованих йому земель, він уподобав те

місце над лиманом, де стояли запорозькі зимовники, хоч їх на тій карті

й не було зазначено, і рішив переселити до лиману п'ятдесят родин

кріпаків зі своїх маєтків, що держав у Калузькій губернії. Ся його

вигадка і впала тепер на голову запорозьких сиднів. - Скільки . у тебе

єсть печеного хліба? - звернувся прикажчик до Балана. - А що, у вас не

вистачило хліба? - спитав той, маючи думку поділитись по щирості. -

Здається, хлібів три єсть! - Так от що, старий, нехай ота молодиця, що

стоїть біля хати, - показав він на Галю, - за сю ніч напече хліба

пудів з десять! - Що ви, Бог з вами! - здивувався Балан. - Де ж їй

управитись на стільки хліба!.. А ви завтра рано від нас поїдете? -

додав він з неспокоєм у голосі. Галя, що здалеку прислухалася до

розмови батька з прикажчиком, теж, сперши дух, чекала одповіді на

останнє питання. - Куди ще їхать? Ми саме туди й потрапили, куди було

треба! - одповів прикажчик і почав знову гукати до своїх людей: -

Випрягай! Випрягай, не гайся! - Та чого ж ви сюди приїхали? - перебив

його зовсім уже збентежений Дмитро. - Хати будемо будувати, діду! -

весело одповів прикажчик, радіючи, мабуть, що добувся до місця. - Село

тут буде, та ще й чимале! У всіх з тієї одповіді похололо на серці.

Галя й Демко почали розуміти, що на них впало лихо, старому ж козакові

трохи не забило дух і він ледве прохрипів: - Як то б ви будували тут

хати, коли се наша земля?! - Та ви ж самі чиї? - здивовано спитав

прикажчик. - Хіба не князівські? - Ми вільні люди! - з обуренням

скрикнули козаки. - Ми запорожці! Прикажчик глянув на козаків

неймовірно і з посміхом. Він зріс у кріпацтві, знав що й батько й дід

його були кріпаками і не міг собі уявити, щоб на світі були якісь

вільні люди, опріч панів. - Дурниці говорите! - сказав прикажчик і,

злізши з коня, обернувся до Рогози: - Візьми коня... Поводи його та

постанови до стайні! Кров вдарила Демкові з обурення в голову. - Вам,

добродію, годилося б вклонитися нам, господарям, - сказав він, - та

спитатись, чи можна поставити коня до стайні... Тоді, може б, я й сам

вам допоміг, а коли ви нахабно мені, немов наймитові наказуєте, так я

нічого вам не зроблю. З тим Демко одвернувся і, взявши Галю за руку,

пішов з нею до хати. - Он який ти! - з погрозою гукнув йому вслід

прикажчик. -Ну, як я надішлю тебе до економії, то ти забудеш свою

пиху! Тут прикажчика оточили жінки з дітьми і, покладаючись на те, що

дітей заїдає мошкара, просили його, щоб дозволив внести дітей в хату.

- Несіть, - владно сказав прикажчик, передаючи свого коня одному з

кріпаків. Жінки заметушилися і через хвилину більше двадцяти дітей з

матерями увійшли в Баланову хату і почали розташовуватись: хто на

полу, хто на лавках, а кому недостало місця, то й долі. Балан почував

своє право стати на дверях своєї хати і не пустити до неї нікого, та

тільки його добре серце не дозволило йому так вчинити. Старий козак

тільки руками об поли бився, дивлячись на те, що робилося в його

господі. Галя теж бідкалася й плакала, бо їй ніде вже було навіть

Миколку покласти, а не то що самій лягти, а проте,