Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко - Сватання на Гончарівці, Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко

стену не дерьотца. Тепер ви делом розмишляйте, а нам адвєт давайте.

Одарка (Уляне, котрая стоит неподвижно). Колупай швидше піч, колупай!

Прокип (подумав, важно). Ось що ми зробимо: хліб святий приньмаємо, доброго слова не цураємось; а щоб ви пас не порочили, буцімто ми передержуємо куниці або красні дівиці, так ми вас пов'яжемо. Чи так, жінко?

Одарка (весело и ласково). Роби як знаєш. Ти батько і нам усім голова; як скажеш, так і буде.

Прокип. Еге! Дочко, а годі піч колупати, давай чим оцих хранцузів пов'язати.

Стецько (испугавшись). Ану-ну; до чого дійдеться, то я і навтікача.

Одарка (подойдя к Уляне, весело). Іди ж, іди. Чуєш, що батько велить? Може, нічого не придбала, та вже і соромиться. Не вміла матері слухати, не вчилася прясти, не заробила рушників, в'яжи ж хоч валом. А ке лишень, що в тебе там є? (Тащит ее против воли.) Та іди-бо; ще і опинається.

Скорик (подойдя, удерживает Одарку). Пастой! Дє-лаїш темпи, без флігельманта. Кагда не знаєте порядку, спрашуйте бувалих. Прежде надобно сполнить закон. Ми усьо знаєм: видали, как єто дєлаєтца і у Франції, і у Ту-реччинє, і у Рассєї. Вота што: садись, мать. А ти, дєвка, пакланися батюшці і матушці на-троеча, дякуй за хлєб, і соль, і за науку і праси благаславенія на добройо дело. Вот как усюда дєлаєтца. (Садится.)

Тымиш (все повторяет кстати и некстати). Так-таки так.

Скорик (Уляне). Кланяйся ж у ноги, без темпов, по слову.

Уляна, заливаясь слезами, кланяется в ноги три раза, а Скорик приговаривает.

Раз, у другой, у третьой. Полно.

Прокип (когда она ему кланяется). Та буде ж, буде; та годі ж, годі. Давай швидше по чарці.

Скорик. Ну, тепер матушці: раз, у другой, у третьой, Полно.

Уляна (поклонясь в третий раз, остается пред матерью на коленях и горько плачет, держа ее за руку). Ненечка моя ріднесенька! Лебідочко… перепілочко! У останній раз прошу тебе: не топи свого дитяти!… Дай мені на світі пожити!…

Алексий стоит в стороне и, тронутый, утирает слезы.

Одарка (сквозь слезы). Годі ж, Улясю, годі, доненьку! Устань же, кажу тобі. Сього вже не буде. Давай там, що е. (Видя, что Уляна не встает, начинает сердиться.)

Та кажу ж тобі, що давай. От тільки не винесеш, то я тебе зроду не била, а тут за патли потягну.

Тымиш. Так-таки, так.

Уляна (в отчаянии). Боже мій милосердний! (Идет и, обращаясь к Алексию.) Тепер, Олексію, прощай на віки вічні! (Уходит, заливаясь слезами.)

Одарка. Дурна, дурна! Так і я не хотіла за свого Прокопа, на стіну лізла; а далі – й нічогісінько.

Стецько. Еге! Воно так: спершу не хоче, а далі і сама захоче.

Уляна выносит на деревянной тарелке два шитых рушника, крест-накрест положенные, и подносит прежде к Скорику и кланяется. Когда он возьмет, она другой подносит Тымншу и, отошед к стороне, плачет.

Скорик (взяв рушник, встает и кланяется, держа его в руках). Спасіба батюшці і матушці, што свайо дитя рано будили і доброму дєлу учили. Спасіба і маладой, што рано уставала, тонко пряла і харошенькі рушнички придбала!

Тымиш. Так-таки, так.

Скорик (Тьшишу). Ану, таваришу, зав'яжи мне, а я табе.

Друг другу завязывают рушники через плечо.

От так: штоб не зводили на людей напраслини. Уперьод наука. Завеем – скачи, козак.

Садятся на своих местах.

А што ж? Делайте дело з канцом. Ми приведьонние, ми не стак віноваті, зв'яжіте і колонновожатаво.

Стецько. А князя і забули? Хоч би тобі на сміх чим-небудь оплутали.

Одарка. Давай же, Улясю, хустку молодому.

Прокип. Ну-бо, ну-бо, мерщій; пора частовати.

Уляна (ломая руки). Вже ж, матінко, що хоч роби зо мною: лай, бий, хоч до смерті вбий, а не дам нелюбу хустки!…

Одарка (вскочив к ней). Та що се ти, Уляно? Чи на тебе біс напав, чи що? Кінчай діло, кажу тобі!

Уляна. З місця не піду, хоч вбий!

Стецько. Та чого ти їй у пику дивишся? За патли та в потилицю!

Тымиш. Так-таки, так.

Одарка (рассердясь). Та що се ти задумала? Як се можна хустки не давати? За якого ж ти гаспида рушники подавала? Та я з тебе дух виб'ю!… Та я не подивлюсь, що ти молода…

Скорик (подойдя, разводит их). Пастой, мать, єта не просто. (Посмотрев Уляне в глаза.) Наслано, я вам гаварю, што наслано; та не побаїмся наенлки, умеем і атаслать. Ми бували по свету: бували і у Франції, і у Туреччині, і у Рассеї; видали види і знаєм, што к чему. У меня не долго: скажу французекойо слово, так пражепьом хоч какую насилку. Пайдьом сюда, у куток. Не смей ніхто падхадить к нам.

Отводит Уляну в сторону и говорит с нею. Она делается веселее. Между тем…

Одарка. Наслано! Ох, мені лихо! А хто б то і наслав? Чи врагова Сосюрчиха? Так і є. Колись на базарі полаялись з нею, так і похвалилась: я тобі, каже, віддячу. А учора я і бачила, що усе округ двора сновала, чи збирала що, чи підкладала, а я й байдуже! От же таки і віддячила!

Стецько (громко зевает и потягивается). Цур йому, цьому сватанню: яке довге! Коли б швидше спати!

Уляна (выслушав все от Скорика, в большой радости убегает). Зараз, дядьку, зараз.

Скорик (подходит к месту и садится). Как рукой знял. Вибрикуючи пабєгла і зараз усьо принесьот. Ста хто-то і наслал, та не умеючи. Уж з єтаким не справітца-та! І пагразнєй попадались і у Франції, і у Туреччині, і у Рассеї, і где ми па паходам хадили, та і тих за пояс затикали. Да нас же прихадили вчитца-та.

Одарка. А що, пане старосто, якби я вас попросила: чи не можна що подіяти мому Прокопові? П'є непросипуще! Я б вам спасибі сказала.

Скорик (подходит и долго смотрит ему в глаза). Дано, зразу вижу, што дано; та єта хто-то з умом і дав. Много мине будет мароки. Вота, каби его у службу, та до нашаво хветхвебеля, так тот би атучил. (Хохочет.) Тот би без нагаворов, а просто, палочками; так би і глядеть на сивуху не стал. То-то служба святая! (Поет.)

Ми, как в службу поступаем, Всю натуру оставляем. Бил ти п'яніца і мот,- В службе будеш ти не тот. Палка! дело ти святое; Ум і разум нам дайош. Бросиш, брат, ти всьо пустое, Как к фельтфебелю попадьош! Ах, фельтфебель, друг любезной! Вместо крьостнаво отца. Полтораста ти улєпиш І поправиш маладца!

Адначе не бойся, старой,