Борис Микитович Харчук - Горохове чудо

class="book">Вовчиця не бачить табунів. Їй у руці зупиняється веретено, але вона ще торка ногами колиску:

— Люлі-люлі…

І тоді її вуха вловлюють шелест. То вітер. Вона перестає колисати колиску і наслухає.

Вітер іде горою. Він іде низом. Він іде в чорному небі під чорним сонцем і стелиться чорною землею. Цей вітер з ще дальших лісів. Віявся-віявся і знайшов її.

— Повівай, повівай мені…— каже йому, а чи їй здається, що каже це, звертаючись до нього. Він шелестить, завіває у вуха, в очі, в ніс, у губи — вітер влітає їй у душу і ширяє у грудях. Він пахне і бентежить. Сипле вишневим цвітом і гойдає дніпровою хвилею. Цвіте барвінком і шерхотить колоссям. Дихає дібровою і дзвонить листям. Він сипле, гойдає, цвіте, шерхотить, дихає і видзвонює. Їй як розвиднилось, і вона побачила всі дерева й кущі, які тільки знала: тополі, ясени, дуби, липи, черешні, яблуні, груші, а черемуха й калина махають своїми мітлами просто в лице, і дика шипшина приліплює їй до губів свої пелюстки. Вона побачила всі лісові, польові, лугові й городні квіти: дзвіночки, конвалії, волошки, горицвіт, зозулині черевички, жоржини, а м’ята і лепеха просто забивають дух. І все ж вона не тільки бачить, а й чує, як спалахнула, переливається і тремтить роса на стиглому колоску. Вовчиця відімкнула свою душу: до неї і під чорне небо з чорним сонцем на чорну землю прийшли потуга і краса і вона впустила їх собі в душу.

Обернувшись очима до вітру, дивилася на вітер і бачила себе у вітрі дитиною, дівчиною, молодицею.

…Дріботить, вистрибує серед високої трави на галявині. Де ступить, з-під ноги порскає ромен, куди кине оком, там з’явиться деревій, або кривавник. Вона біжить, дивується і кричить:

— Дивіться! Дивіться! — Так начеб ніхто, крім неї, не помічав і не бачив зілля, а їй дуже хочеться, щоб це бачили небо, сонце і люди.

…Край городу під вербою над річкою вона заплітає косу. Її коси довші, густіші й розкішніші, ніж плакуче вербове віття, крізь яке не пробивається жоден промінь. Вона заплітається, а він дивиться на неї з коня. Він кивнув і моргнув їй. Вона скрикнула, засоромилась, а коли взяв її за руку, не пручалася. Річка тече повна молока й меду, а береги гомонять колоссям. Вона закинула косу за плече, взяла коня за поводи і веде під ясними зорями.

Він був козак, вона — його наречена. Трубить похід, не плаче і не жалкується: виводить молода вороного, вкриває хустиною сідло і подає праведну зброю за честь — на славу свому родові і в розправу над ворогом.

Він накриває її курявою, і вона чує з куряви його клич:

— Я в піхви шаблю не ховаю!

Вони кохались — він гнав у похід, а вона стояла на могилі, ламаючи руки, їй на губах пахне його палкий поцілунок. Терпнуть з одинокості її палкі груди. Вона не встигла ні побути з ним, ні наобійматися: западала ворохобна розлука. Кров заливає голову, а серце вистукує: живий чи убитий? Дні заходять в ночі, ночі заходять в дні — не світить сонце, не сяють зорі, пропав місяць. Вона виходить на могилу, стоїть, жде — не видно, не чути. Він прилітав, як вихор. Шапка набакир, чорний вус висівається… Вона кидалась до нього, розпростерши руки. Він зіскакував з коня і ставив її до себе, торкався пальцями її кіс. Вона дивилася на нього й доростала до його очей. Він брав її під свою кирею — ховав од людей своє щастя. Вони йшли, і трава була вища них. Він її цілував, вона приростала до нього, і їй в очі перекидалося небо зі всіма ясними зорями і молодим місяцем, а земля була килимами. Так вони кохались і так стали чоловіком і жінкою.

І вона народжувала сина, дочку… не так боялася, побиваючись за ним, як бідкалася за дітьми й тому допоминалася в нього, чому він не встає з коня, а все у похід і в похід, навіщо це життя між війнами? А він відказував: хіба не знаєш? Наші річки течуть молоком і медом, наші береги гомонять колоссям — захід і схід ідуть на нас, південь і північ нам не дають спокою. Ми підіпремо землю своїми головами, а не підіпрем — земля упаде і ми пропадем. Вона чула, як земля стогнала, дрижала і хиталася: насувало панство. Вона з дітьми, одне на руках, а друге держиться їй за спідницю, проводила його, свого мужа, в похід. Вони схопили і повезли його в свою столицю.

Вовчиця дивиться на вітер і бачить у вітрі: її чоловік забитий у кайдани, а на вогні шкварчить котел — мідний бак. Її чоловіка кидають у котел, у той мідний бачище, що аж шкварчить, і вона каже:

— Він не вмер: він перейшов у вогонь.

Вітер несе ці слова, а вона каже:

— Він перейшов у вогонь, а я живу вдовою.

Вовчиця не опускає голови, і світ пильно заглядає їй у темні вирла. Вона розмовляє зі всім світом: виховувала сина і наставляла брати у голови сідло, а в боки стремена; виховувала дочку: наставляла вставати з зіроньками, саджати м’яту — пам’ять про батька-матір, садити барвінок — пам’ять про увесь рід. І великий світ озивався до неї терен-деревом.

Виріс син, збирає його в похід і просить не забувати про родину, остерігатися вогнів, звірів і бурхливої води, а він відказує: вогні, звірі і води його знають, іде — вогні гаснуть, звірі кидаються урозтіч, а води тихнуть, бо за ним стоїть рідня — вся Україна. Вона подає йому праведну зброю, а сестра-малоліток дарує вишиту хустинку і просить, щоб брат не гаявся, щоб не відстав од війська.

Вовчиця ловить губами вітер. Вітер гоїть їй рани. І вона бачить у вітрі: її син забитий