Пауло Коельо - Вероніка вирішує померти

Їй захотілося підійти до піаніно у вітальні й відсвяткувати цю ніч чудовою сонатою, яку вона вивчила ще в школі. Задивившись у небо, відчула дивовижну благодать, немовби безмежжя космосу відкрило їй таємницю власної вічності. Здійсненню її бажання заважали, однак, залізні двері й жінка, котра постійно, безперервно читала книгу. До того ж, ніхто такої пізньої години не грає на піаніно; вона б розбудила ціле довкілля.

Вероніка засміялася. «Довкілля» складалося з палат, заповнених божевільними, що їх, аби добре спали, накачали наркотиками.

Почуття благодаті, однак, не зникало. Вона встала й пішла до Зедчиного ліжка, але та також міцно спала, — ще не відійшла, мабуть, від отої жахливої процедури.

— Ану до ліжка, — звеліла медсестра. — Чемні дівчата дивляться сни про ангелів або коханих.

— Я вам не дитина. І не якась покірна ідіотка, що всього боїться; я буйна, істерична й нітрохи не дбаю про власне життя, а тим більше про чужі. В усякому разі, мені не спиться. Дивилася на місяць, а тепер-от хочу балакати.

Медсестра здивовано глянула на неї.

— Злякалися? — запитала Вероніка. — Ще кілька днів, і я буду мертва; що мені втрачати?

— Чому б вам не прогулятися, люба, й не дати мені скінчити книжку?

— Бо це тюрма, з тюремною наглядачкою, яка вдає, що читає книжку, аби її вважали інтелігентною. Насправді ж вона стежить за найменшим рухом у палаті й охороняє ключі від дверей, немов який скарб. Такі інструкції, й вона має їх триматися. І так вдає, що має владу, якою обділена в її житті з чоловіком та дітьми.

Вероніка тремтіла, сама не знаючи чому.

— Ключі? — відізвалася медсестра. — Та двері завжди відчинені. Ви гадаєте, я б тут сиділа замкнена з цілою купою божевільних, га?

«Що значить — „двері відчинені“? Кілька днів тому я хотіла звідси вирватись, і ця ж жінка ходила слідом за мною до самого туалету. Що вона верзе?»

— Не сприймайте мене аж так серйозно, — сказала медсестра. — Нам не потрібна зайва охорона — при тих заспокійливих медикаментах, які ми призначаємо. Ви тремтите, вам холодно?

— Не знаю. Мабуть, це щось із серцем.

— Якщо хочете, можете вийти прогулятися.

— Мені хочеться пограти на піаніно.

— Вітальня цілком ізольована, тож ваше піаніно нікому не заважатиме. Робіть що хочете.

Тремтіння Вероніки перейшло у тихий приглушений плач. Вона впала навколішки, поклала голову жінці на коліна й нестримно заридала.

Медсестра відклала книжку й погладжувала її волосся, не опираючись цій несподіваній хвилі смутку і сліз. Так вони просиділи мало не півгодини, одна ридаючи, інша заспокоюючи, хоча ніхто з них і не знав, чому й навіщо?

Врешті ридання припинилися. Медсестра допомогла їй підвестися, взяла попід руку й підвела до дверей.

— В мене донька вашого віку. Коли вас сюди привезли, з усіма цими голками й трубками, я все дивувалася, чому це така чарівна дівчина, в якої все життя попереду, хотіла себе вбити. Тоді почали ходити всілякі чутки: про лист, залишений вами, й про те, що вам залишилося недовго жити через невиліковну сердечну травму. Я не могла позбутися думок про власну доньку: а що, як їй захотілося б таке вчинити? Чому є люди, що протидіють природному ходу речей, не борються за виживання за будь-яких обставин?

— Ось тому я й ридала, — відповіла Вероніка. — Заживши таблетки, я хотіла вбити ту, котру ненавиділа. Я й не знала, що в мені існують інші Вероніки, ті, котрих я могла б полюбити.

— Що змушує людину ненавидіти себе?

— Боягузство, мабуть. Постійний страх помилитися, зробити не те, що від тебе чекають. Кілька хвилин тому я була щасливою, — я забула, що приречена на смерть; а потім згадала і злякалася.

Медсестра прочинила двері; Вероніка вийшла надвір.

«Як вона може таке питати? Навіщо допитується чому я ридаю? Невже вона не усвідомлює, що я цілком нормальна людина, що в мене ті самі бажання і страхи, як і в усіх, а такі питання тепер, коли вже запізно, можуть тільки викликати в мене паніку?»

Прямуючи вздовж коридору, так само тьмяно освітленого, як і палата, Вероніка збагнула, що вже й справді запізно: вона вже не могла перебороти страх.

«Я повинна взяти себе в руки. Я завжди доводжу свої рішення до кінця, завжди добиваюся свого».

І справді, в своєму житті вона багато чого досягала, та все це були речі неістотні — затягувала конфлікт, який можна було легко припинити, вибачившись, або переставала дзвонити чоловікові, якого кохала, бо їй здавалося, що їхні стосунки приречені. Була безкомпромісною в дрібницях, немовби намагалася довести сама собі, яка вона сильна й незламна, тоді як насправді була лише слабкою жінкою, котра нічого особливого не досягла у навчанні, ніколи не була першою у шкільних спортивних змаганнях і не зуміла створити домашнього затишку.

Долаючи дрібні свої вади, вона відступала, коли треба було прийняти якесь серйозне рішення. На позір незалежна, вона насправді украй потребувала чийогось товариства. Коли заходила до кімнати, всі погляди зверталися до неї, проте ніч вона завжди зустрічала на самоті в жіночому монастирі, біля телевізора, завжди погано настроєного, але й це її не обходило. Склалося так, що всі подруги їй заздрили, й вона з усіх сил намагалася підтримувати створений нею образ.

Тому їй не вистачало сили, щоб бути собою, тобто людиною, котра, як і всі решта, потребує для повного щастя інших людей. Але з іншими людьми було нелегко! Вони реагували непередбачено, оточували себе захисними мурами, поводились точнісінько, як і вона, вдаючи, що їм усе байдуже. Коли ж з’являвся хтось відкритий до життя, таких або ігнорували, або завдавали їм болю, трактуючи як наївних простачків.

Що з того, що вона вражала багатьох своєю силою й рішучістю? До чого це її привело? До пустки. До повної самотності. У Віллеті. В приймальні Смерті.

Вероніку знову почало гризти сумління щодо доцільності