Тимур Іванович Литовченко - Шалені шахи

— Анно, припини, не думай про погане! На тебе чекає прекрасне майбутнє, ти станеш королевою Польщі!.. Згадай пророкування астрологів і заспокойся зараз же. У тебе ще будуть юрби наречених, більш знатних і заможних, ніж якийсь там князь–схизматик Сангушко.

— Але мені потрібен тільки він один! — плаксиво наполягала принцеса. — А якщо не він... Якщо він такий підлий, невірний!.. то я хочу в монастир!..

— Що за дурниці?! Сама розсуди, у чому винуватий князь Сангушко? Звідки він знав, що ти його кохаєш? Ти що, писала йому, говорила щось?

— Ні...

— От бачиш! А якби він знав про твоє почуття, то, може, й забув би князівну Острозьку. У всякому разі, тепер все точно зміниться.

— Чому?..

— Дурненька! Олену викрали — кому потрібна така наречена?

— Отже... Ти й справді думаєш, що зміниться? — схлипуючи, Анна нарешті глянула на сестру із затаєною надією.

— А як інакше! — розвеселилася Катаржина. — Іди спати, сестрице, і нехай тобі насниться твій суджений.

Ранок почався із зойків і плачу: його королівська величність не побажав прийняти княгиню Острозьку. Катаржина, Анна й навіть сама королева Бона вирішили не виходити зі своїх покоїв. Вони добре розуміли, що шум триватиме, доки Беат не забереться геть із Вавельського замку.

— Ваша королівська величносте, може, ви все–таки вислухаєте цю скандалістку? — поцікавився Станьчик у Сигізмунда ІІ Августа.

— Оце вже ні, дорогий мій блазню, дозволь відмовити в такій честі! — відповів король і, широко змахнувши рукою, додав: — Мій кабінет дещо затісний, щоб умістити в себе всю її злість.

— Але, ваша величносте, клята відьма не вгомониться, доки ви милостиво не приймете її...

— Відьом ми приймали вчора, я втомився від їхнього товариства, — парирував король. — І взагалі, хто з нас пан, а хто — блазень? Подумати тільки, я розважаю власного дурника!..

Сигізмунд невесело посміхнувся.

— Блазень тут я, а король — зрозуміло, ви. Але Беат на те й відьма, щоб перевернути все догори дриґом.

— Не смішно, Станьчику... А взагалі, я так і не зрозумів до кінця, що там сталося? Чого вона розкричалася, немов обдурена на базарі простолюдинка?

— Не знаю, ваша величносте, — знизав плечима блазень. — Баранові не потрібен привід, щоб буцатися... Беат — це Беат, з нею треба змиритися, як із диким буйством стихії.

— Замовкни, блазню, ти став прісним — очевидно, розтринькавши найкращі свої дотепи на потіху моєму покійному батькові. Забирайся краще геть і заразом довідайся, чого там хоче ця відьма, — розпорядився його величність.

Гримлячи бубонцями на комірі пістрявого дурникового вбрання, Станьчик попрямував до виходу з кабінету, але відразу ж ледь не був збитий з ніг ясновельможною депутацією, що складалася з королеви Бони, обох принцес та їхнього численного почту. На чолі процесії неслася розпатлана Беатрис. Розлючені жінки врізнобій кричали щось малозрозуміле про жахливих злочинців і чоловіків–негідників.

Король на мить розгубився, але відразу набув царственої пози й голосно скомандував:

— Я вислухаю тільки одну з вас. Вирішуйте швидше, хто говоритиме.

Ніхто не очікував нічого подібного, тому в кабінеті миттєво настала тиша. Нарешті наперед виступила королева Бона й, обмірковуючи кожне слово, почала проникливу промову:

— Сину мій і королю, ми вирішили порушити ваш спокій, тому що в довіреному вашій опіці королівстві сталася дуже неприємна подія.

Король змінив позу. Було видно, що йому цікаво довідатися, через що здійнялася буча.

— Винний у тяжкому злочині має бути суворо покараний, щоб іншим неповадно було, — прорекла королева.

— Звісно, покарати зі всією суворістю! Смерть негідникові! — закричали інші жінки. Король підняв руку, закликаючи їх заспокоїтися, і голосно нагадав:

— Я слухатиму тільки одну матінку... То що ж накоїв цей нещасний?

— Сину мій і королю, ви ще не довідалися, що накоїв той негідний злочинець, а вже симпатизуєте йому! — обурилася Бона.

— А ви, ваша величносте, усе розповідаєте про негідника, але досі не сказали, чому так називаєте його.

— Ваша величносте! Я намагаюся розповісти про те, що в княгині Острозької викрали дочку...

— Мабуть, це таки справді мерзенний злочинець, — погодився король. — Хто викрав, напевно, невідомо? Що ж, будемо шукати... Це все?

— До чого ж ви нетерплячі, мій королю! Ім'я викрадача відомо, я навіть назву його...

— Прекрасно, я зрозумів. Згоден з вами, матінко: злочин у наявності, лиходій відомий. Зараз же зберу сейм, там і вирішимо долю негідника. Все?! — і король підвівся, демонструючи відвідувачкам, що розмову закінчено.

Жінки зашуміли, подалися вперед, але тепер уже Бона суворо прикрикнула італійською:

— Sme ere[22]!!!

Настала тиша.

— Ваша величносте, цей негідник не тільки викрав Олену Острозьку, але й обвінчався з нею, не діставши дозволу опікунів. Тобто всупереч їхній волі. Подумайте, о сину мій і королю, всупереч волі опікунів! Ви один із цих опікунів — тобто негідник виступив проти волі вашої величності.

— Добре, я зрозумів і це, — замислено кивнув Сигізмунд. — Безумовно, і тут мерзотник винний, тому відповість за всією суворістю закону. Але можете нарешті сказати, хто ж він такий?!

Королева обернулася й запитально глянула на Беат.

— Хто він? — нервово й нетерпляче повторив король.