Тимур Іванович Литовченко - Шалені шахи

синьйоро, дійте, — схвально кивнув Папагоді й додав замислено: — Здається, князь Сангушко — іновірець?

— Схизматик!

— Отже, папського дозволу Сангушко напевно не має?

— Зрозуміло, що не має! Оленці ще й п'ятнадцяти не виповнилося...

— Пощастило вам із цим, — погодився італієць. — Що ж, коли вже на те пішло, вирішуйте ваші проблеми. А мені накажіть видати гроші, та якнайшвидше! Я людина ділова, зайвого часу не маю.

Беат знехотя розпорядилася щодо необхідної Папагоді суми. Заразом наказала приготувати карету і все необхідне для термінової поїздки до столиці. Обід, ясна річ, скасовувався: не до цього зараз — поїсти можна й у дорозі! Скоріше б розшукати зухвалих молодят...

З'ясування стосунків з Василем Костянтиновичем також було відкладено на потім: це вона завжди встигне.

Вавельський замок, Краків, королівство Польське, 1553 рік

У резиденцію його величності княгиня прибула пізно вночі. Варта спробувала протестувати, але яка сила могла зупинити розлючену Беатрис Костелецьку?! Бешкетувала й волала так, що перебудила всіх мешканців Вавельського замку. Зрештою, до неї вийшли принцеси Катаржина й Анна, і навіть королева Бона вислала служницю довідатися, що там сталося.

— Передайте королеві, що у мене викрали дочку!!! — надривно заволала Беат, задихаючись від гніву. — Лиходій і злочинець таємно прокрався!.. під покровом ночі!.. і вкрав єдину радість у моєму вдовиному житті!..

Після чого гірко розридалася. Витягнути з неї бодай якісь скупі пояснення присутнім так і не вдалося. Поки перелякані принцеси намагалися втішити княгиню, повторюючи, що лиходія необхідно покарати, а найкращим покаранням у цьому випадку буде лише люта смерть, служниця королеви Бони збігала до своєї пані й повернулася із запрошенням терміново відправитися до її величності для бесіди віч–на–віч.

Умовляти Беат не довелося. Що відбувалося в покоях вдової королеви, достеменно невідомо. Протягом двох годин відтіля долинали тільки приглушені ридання і гнівні вигуки, потім усе стихло. Тоді схвильована принцеса Анна, що жваво цікавилася подією, постукалася в кімнату сестри. Катаржина відкрила не відразу, оскільки вже почала засинати.

— Як ти вважаєш, сестричко, чи вірним буде рішення стратити злочинця? — запитала набожна й вічно охоплена сумнівами Анна, тільки–но переступивши поріг сестриної спальні.

— Пані Беат могла зв'язатися з таким же скандальним типом, як і вона сама. Тепер хитрун її обдурив, а вона піднімає лемент... От кого шкода, то це її дочку. Що ж до негідника, то якщо його скарають на горло, одним негідником стане менше.

Катаржину можна було зрозуміти: Беат вона недолюблювала за склочність і пристрасть до скандалів. Однак жаліслива Анна не вгамовувалася:

— А раптом між Оленою й її викрадачем спалахнуло кохання або ж навіть пристрасть?!

— Та яке там кохання?! Яка пристрасть?! Звідки?..

Катаржина солодко позіхнула: дуже вже спати хотілося...

— А отака — нестримна!!!

— Не верзи дурниць, сестрице, Олена ще ж зовсім дитя! До того ж єдиний, хто мав на неї хоч якісь види, — це князь Сангушко. А може, це Дмитро Федорович... Олену?..

— Як Сангушко?! Отже, він викрадач?.. — простогнала Анна.

Сонна Катаржина зрозуміла, що бовкнула зайве, й вирішила нашвидку зам'яти цей казус.

— З чого б це?! Хіба княгиня сказала, що то Сангушко вчинив неподобство? — щиро здивувалася Катаржина й відвернулася до стіни. Спати, спати!.. Й вона зовсім не звернула уваги на дивний переляк, що зненацька охопив сестру.

Тим часом Анна спробувала якнайдетальніше пригадати, що ж бурмотіла вбита горем пані Беат, але зрештою з полегшенням мовила:

— Ні... Здається, княгиня взагалі не називала ніяких імен.

— Ну от, бачиш! А князя Сангушка, між іншим, вона віднедавна взагалі в Острог веліла не впускати. Все це сталося після того, як князь спробував посвататися до Олени.

Однак пробурмотівши це, Катаржина негайно прокинулася, оскільки зрозуміла, що знов бовкнула зайве... Ой, як прикро!

— Катаржино, чи я не дочула... що ти ось зараз сказала?! — скрикнула сестра. — При чому тут Дмитро Федорович?! Як це він сватався?! До кого — до Олени Острозької, чи що?..

Й одразу по тому перезріла тридцятирічна дівиця залилася горючими слізьми, немовби маленька капризуля.

— Матка Бозка!.. Сестрице, припини зараз же ревіти!

Прагнучи загладити прикрий промах, Катаржина кинулася до нестримно ридаючої сестри.

— Заспокойся, Острозькі порвали відносини із князем Сангушком, тепер він узагалі не при справах. Ну так, він був закоханий в Олену Острозьку, але...

— Бу–у–ув!.. А–а–а–а!.. — ридала Анна.

— Усі про це знали, просто тобі не говорили.

— А–а–а–а!.. Чому не говорили?! Чому?..

— Яка різниця, однаково це в минулому, — Катаржина не хотіла зізнаватися, що Анну вирішили тримати в невіданні саме через її вкрай химерний, істеричний характер. — Беат вигнала Дмитра Федоровича, тільки–но він виявив бажання одружитися з Оленою.

— Одружитися з Оленою!!! Одружитися з Оленою?.. Та вона ж іще дитина!!! А як же я?! — обурювалася Анна.

«Тому–то й не говорили тобі, щоб ти, дурепо, не нафантазувала нічого зайвого щодо князя Сангушка й не псувала настрій всім навколо!» — ледь не бовкнула Катаржина, однак вчасно стрималася. Вголос же мовила повчально:

— Князь Сангушко — усього лише наш підданий. Матінка говорить, що ми, доньки короля, гідні тільки справжніх принців, а не князів.

— Але як же мені бути?! Як мені бути, якщо я кохаю Дмитра Федоровича?! Катаржино, відповідай мені негайно: як жити далі, якщо той самий чоловік, якого я кохаю, посватався до іншої?! Та я