Валерій Олександрович Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози

запах, яким дихав на нього пес. І має вона тіло, як ця ніч, а вікна й двері його простору забито іржавими цвяхами, отже, відчиняться вони тільки тоді, коли іржа ті цвяхи доїсть. І він уперше пошкодував, що впустив у свою самотність і цю жінку, і цього пса, адже виразно сказала: вона і цей пес-козел — те саме. Отож ніхто його в цій ночі не заспокоїть, ніхто не приголубить і не шепне на вухо лагідного слова. І він навіки залишиться в залежності від ночей, яких завжди боявся, — може, тому й почав труїти себе таблетками; від псів-козлів, яких уже несила перемогти в привидних боксерських змаганнях; од жіночої плоті, яка дається не просто, а з жахливими ускладненнями; од цілого світу, який хоче оволодіти ним й обернути на ґвинтика своєї машини; од себе самого, власне, кволості своєї, бо такий у цей світ народився: не побивати, а бути побитим, не перемагати, а бути переможеним, не вести танцю життя, а бути веденим — ось чому переступила його порога саме Маруська, тобто та, про яку ніхто нічого гаразд не відає, а що в ній є щось небезпечне і страшне, устиг переконатися. Ні, йому конче треба зустрітися із Пшоном, і відкладати цього аж ніяк не можна, інакше в цих ночах із псами і загадковими жінками пропаде, адже не дав йому Бог сили до змагання та опірності.

Маруська очевидно відчула його стан, а може, до неї дійшли оті тоскні хвилі, якими пульсував у ніч Кожух.

— Іще тремтиш? — спитала глухо.

— Е, що тобі до того? — кволо озвався.

— Успокоїть тебе? — спитала Маруська.

— Мені все рамно, — буркнув.

Тоді вона різко повернулася, і її рука почала гладити його тремтяче тіло, легко зачіпаючи і його сокровенність, яка почала оживати.

— Зроби своє і заспокойся, — наказала коротко.

Він скосив око й побачив білу, але вже розкриту пустелю. Не хотів, але знав, що туди піде. Піде й голосно там заволає, бо в пустелі завжди волають ті, котрі в неї входять. І він у неї ввійшов.

5

Пшоно пов’язку з лиця вже зняв, хоча якийсь час, як оповів Вітьці Єва, ходив із забинтованою головою. Але не тому, сказав! Єві Пшоно, що в нього там, під пов’язкою, рани, ні, ран не було, але волосся повилазило, а шкіра стала тоненька й рожева, як у поросяти, із синюватим відливом, тобто як у здохлого поросяти, і він, Пшоно, певний час соромився показуватися людям. Але мусив те робити, бо з його промислом мав виставлятися на людські очі конче. Та до всього людина звикає; поступово почав звикати до нового свого обличчя чи, точніше, голови й Пшоно.

— Так і оставиш і нічо не зробиш? — спитав Вітька Кожух, із зачудуванням розглядаючи нову парсуну Пшона.

Той сидів по-турецькому на ліжку й нагадував індійську картинку, яку Вітька десь бачив, — забув де та й коли, — але що кар* тинка була індійська, пам’ятав напевне.

— Бачиш, — опустив безвії повіки Пшоно. — Коли признать по справедливості, то я те заслужив. Багато розказувать не буду, але, як не крути, а я таки свиня. А теперечки, коли вона в тебе, як не крути і не верти, Кожушку, а свинею станеш ти, — і Пшоно розтулив вершу й зареготав. Та Кожухові не було зовсім смішно, можливо тому, що не до кінця збагнув Пшоняного афоризму.

— Ну, харашо, — мовив, скільки міг, енергійно. — Але я не все пунімаю. Ти з неї здівався?

— Здівався, — зітхнув Пшоно.

— Ну, харашо! — знову енергійно сказав Вітька. — Але вона прожила в тебе два года, так?

— Два года, і три місяці, і чотири дні, — сказав Пшоно.

— І все времня над нею здівався? — вилупив очі Кожух.

— Здівався, Кожушку, — покірливо згодився Пшоно. — А може, й нє, бо приймала і не ремствувала.

— А чого ж вона сказилася? — спитав Кожух.

— Бачиш, — багатозначно примружився Пшоно. — Я привів до порядку її собачку.

— Як це привів до порядку? — не зрозумів Кожух. — Я тоже приводжу того чортяку до порядку, виганяючи зі своєї постелі, але лисий ще не ходжу.

— Бачиш, у тебе другое дєло! — сказав мудрасно Пшоно. — Ти воюєш за свою кравать, на яку маєш право, бо там ти її, на тій краваті, сказать, товчеш, як це й положено. А я того чортяку відхльостав, притому добре відхльостав, — у голосі Пшона пробилися задоволені нотки.

— Але чому? — спитав Кожух.

— Придставляєш, — мовив Пшоно, — внадився й почав хлеп-тати мою бражку, з якої я самограй жену. Чув про таке, щоб собаки пили бражку? Ну, я й розсатанів.

— Тоїсть, пішла від тебе не тому, що над нею здівався, а що поздівався над псом? — із здивуванням спитав Вітька.

— Виходить, що так, — сказав Пшоно, — тоїсть я обідив, як потім кричала на всю чорну свою пащеку, невинне животне. А яке воно невинне, те животне, коли хлептав мою бражку і унічтожав мого біснеса.

— А де ти її взяв? — спитав Кожух; треба визнати, що він був трохи зануда, через те й випитувався, коли щось хотів знати, аж надто доскіпливо.

— Де? Встретілись! — відповів Пшоно. — На базарі її стретів: я купляв обрізки своїм собакам, а вона — тому чорту.

— А чого сказав — чорту? — зацікавився Кожух, водночас уклавши собі в голову ще одну думку: отже, Маруська, оселившись у нього, приносила Лоботрясові відрізки м’яса й таємно годувала пса, очевидячки, саме тоді, коли він перебував під впливом таблеток.

Пшоно покрутив синьо-рожевою головою, яка підсвічувала, ніби роззирався,