Валерій Олександрович Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози

ця значило: цілком позбувався комплекса неповноцінності, на який часто хибують чоловіки його подоби чи конституції.

Але одного разу, коли він бойовито змагався на хмарі із псом-козлом, а Маруська при цьому істерично реготала (хтозна, чи з нього, чи з пса, — він же гадав, що таки з нього), сталося щось цілком непередбачене, бо пес-цап, якому він героїчно влупив по носі, раптом почав змінюватися, тобто в нього почали рости роги, а очі залилися зсередини кров’ю, і це ще можна було зрозуміти, але з тих очей раптом вибухло два протуберанці з іскрами; відтак обросле шкурою тіло настовбурчило волосини, ніби це був уже не пес, а їжак, а на задніх кінцівках (як було на передніх, Кожух не міг бачити, адже були в рукавицях) почали наростати козячі, а може, свинячі ратички, ротяра ошкірилася, і на Вітьку дихнуло таким сопухом, який звичайно буває в пеклі: суміш горілої сірки, смоли, вугілля (ним і підігрівалися котли з грішниками), самогону-бурячанки, нужника, збуреного кинутими в нього дріжджами, помий, які добре вистоялися, а ще собачого чи козлячого падла — і всією цією мішаниною пес-цап із поетичним ім’ям Лоботряс дихнув на Вітьку Кожуха, що дало більшого ефекта, як ужиті ним таблетки, від чого, ясна річ, Вітька очманів, одурів і вчадів, а такі речі можуть тільки послабити бійцівського запала. Відтак Кожух навіть у видженні (де міг перемагати не так силою, якої не мав, а уявою, духом), що з’єднувалося з його нездійсненними мріями, дістав ув обличчя потужного удара й не встиг передихнути, як дістав другого, ще потужнішого — його тяма замакітрилася, і він, Вітька Кожух, досі непереможний, чемпіон над чемпіонами з боксу в найлегшій вазі, відчув гострий біль у плечі, чим миттю скористався суперник і почав гамселити Кожуха, як мішка з тирсою. Вітька не зміг утриматися на ногах, гримнув спиною на діл хмари, досить-таки твердий, як здалося, а десь ізбоку задзвенів, охаючи, як солов’їний навпереміш із жаб’ячим, Марусьчин сміх. Він же, Вітька, безсило розкинув руки й ноги і тоскно відзначив, що вище від цієї хмари, на якій лежить, хмар уже нема, тільки синя чорнота, котрій не буде кінця. І з того жаху Вітька Кожух прокинувся, бо щось сипко дихало йому в обличчя і пахло десь так, як вище описано; перед ним горіли синьо-чорні вогники собачих очей, а пащека Лоботряса була розхилена і якось дивно зсередини освітлювалася, від чого Вітька дико закричав, скочив на рівні, схопив пса за ошийника і з дикою лайкою поволочив із кімнати. Але цього разу пес теж ніби сказився, бо почав огризатися, смикатись і рватися, ледве не цапнувши Вітьку зубами. Коли ж Кожух скаженів, то сила його й справді десятерилася, і він завдав псові потужного стусана ногою — Лоботряс вилетів у сінці. Але й це не зупинило ро3’юшеного Кожуха, він випер пса із сінців надвір, а тоді замкнув двері на ключа зсередини, бо Лоботряс почав битися в них знадвору, чи скиглячи, чи ревучи, чи гарчачи, а може, чинячи все заразом.

— Що це ти розвоювався? — сонно спитала Маруська.

— Не бачила? — ревнув чи загарчав Вітька Кожух. — Коли це скінчиться, коли? Пес знову був у ліжку!

— Це я забула зачинить защіпку, — байдуже обізвалася з темряви Маруська.

— У встатній раз із твоїм псом! — загорлав Вітька.

— То вбий мене за те, що забула накинуть защіпку, — понуро озвалося з ліжка. — І собаку вбий! Ти ж самашечий, Вітька!

— Да, я самашечий! — горланув Кожух. — І буду самашечий, коли не призовеш свого пса к порядку! Оддохнуть не дайоть!

— А ти мені не угрожай! — понуро долинуло з ліжка. — Я тобі зла не зробила, отож лучче не угрожай!

— Не тобі угрожаю, а псу! — відчайдушно крикнув Вітька.

— Це всьо рамно, — сказала зимно Маруська, і він побачив, що з ліжка почала зводитися мара, біла й страшна, з виставленими й розчепіреними руками.

— Та ти шо! — перелякався Кожух. — Сказилася?

— Поки шо нє, — мовила грізно мара, опускаючи руки. — Але можеш до того довести, що скажусь. Лучче мене вижени з Лоботрясиком, чим такі сцени устраївать! Бо я тоже вмію буть самашеча…

І Вітька Кожух затремтів, як осінній листок, бо вперше побачив у своїй квартирантці чи співжилиці оте страшне й загрозливе, через яке й постраждав його попередник Пшоно. Бо де було йому, збудженому, роздразненому й розпіненому, збагнути, що все відбуте тільки танець; що це насправді — сцена; що балетмейстерові, якого не знає й не бачить, схотілося запровадити в їхні скоки, які вже й одноманітні почали ставати, якусь жвавішу драматургію, тож і зробив драматургом пса, залишаючи провідним танцюристом таки Маруську. І хтозна, чи це смішно, чи трагічно, чи, може, трагікомічно?

— Ну, ладно, не пінись! — сказав Кожух мирніше. — І щоб не забувала мені зачинять двері! — крикнув вольовито, але фальцетом.

— Сам зачиняй! — буркнула Маруська і знову вляглась.

Ліг поруч — усе тіло йому тремтіло.

— Ти ж знаєш, — сказав мирно, — ввечері принімаю таблєтки, тож сам зачинить не можу.

— А ти не принімай ті чортові таблєтки! — сухо сказала Маруська.

— Я вже від них у завісімості, сама знаєш, — мовив Кожух. — Успокой мене, Маруська, бо тремчу.

— Чорт не вхватить, — відказав немилосердний голос, і жінка шумко перевернулася, показавши йому білу спину…

І він відчувсь раптом малим та самотнім. Пізнав, що ніч — це розчленований і розчинений у темені пес-козел, який обліг їхню хату, ніби обійняв лапами, начавивши на неї грудьми, а ця жінка, що відвернулася від нього, аж ніяк не жива істота, а тільки одна з білих стін, холодна і мертва. І що йому нема виходу із цього стисненого простору, бо вже не має ані сили, ані можливості шукати драбин і хмар; насправді ж жодних драбин і хмар не існує, а тільки його безмежна й безконечна самота. І ця самота має той