Імран Ашум огли Касумов - На далеких берегах

і тоді він сам видерся по драбині на дах купальні. Навіть третій трамплін, з якого не осмілювалися стрибати не тільки підлітки, а й дорослі, був далеко внизу під високим дахом купальні. Люди приймали тут сонячні ванни. Мехті стало моторошно, коли він побачив, що обрій наче здибився і море потекло похилою площиною. А десь під ним, куди він мав стрибати, не синіла, а, пінячись, чорніла безодня. Ще мить — і Мехті повернувся б назад. Та знизу на хлопця дивилися сотні очей. Шкільні друзі підбадьорювали його вигуками, вони раділи за нього; і друзів не можна було підводити… Не роздумуючи, Мехті розбігся і в легкому гарному стрибку — ластівкою — полетів униз… Вода зімкнулася над ним, бризок не було. Він виринув і почув схвальні вигуки і навіть оплески.

Може, це й був його перший подвиг?

… Таня й Сергій жили своїм скромним життям. Маленький дерев'яний будиночок, невеличкий город біля широкої річки, а навкруги — тайга. Хоч нелегко було працювати на будівництві й водночас учитися на робітфаці, їм все-таки доводилося займатися й побічними справами. Як, наприклад, міг Сергій не взяти участі в такій ось справі… Прислали до сусідів-рибалок першу моторку — розкішну, пофарбовану в ніжний оранжовий колір. Стоїть моторка, а користуватися нею не можна: ніхто не знає, як поводитися з цією моторкою, як керувати нею; крім того, з'ясувалося незабаром, що в неї несправний мотор. От і довелося Сергію Миколайовичу порпатися в ній весь вільний час, морочити голову, розбирати мотор, знову збирати. Таня спробувала було побурчати на чоловіка, але ж і вона часто робила так само: в сусідньому селі невистачало вчителів, і їй довелося взяти ще три класи в сільській школі, крім тих трьох, де вона навчала дітей географії.

— А як же інакше? — говорила вона. — Не можна ж залишати дітвору без учителя.

Нарешті Сергій на превелику радість усіх рибалок запустив вередливий мотор, але перед рибалками постала нова проблема: кому ж керувати човном? Довелося Сергієві сісти за стерно, поки його учень — високий на зріст, бородатий рибалка Тихін — не оволодів новим ремеслом…

… Мехті пригадав невеликий двоповерховий будинок на вулиці Касума Ізмайлова, де він жив. Коло будинку росла тендітна верба, а напроти височіла школа № 19, де він учився. Особливо любив Мехті свого вчителя Сулеймана Сані Ахундова — одного з азербайджанських письменників. Може, саме тому Мехті пристрасно полюбив літературу (занедбавши решту дисциплін — математику, хімію) і ще з дитинства почав писати вірші, власне віршовані казки: «Заєць проти вовка», «Півень-оповісник»… Та поетом він не став… Згадалися перші його малюнки в шкільній стінгазеті, де він був і редактором і художником: «Перша електричка з Баку до нафтопромислів», карикатура із зображенням лихого, страшного і разом з тим потворно-кумедного куркуля, який замахувався голоблею на перші колгоспи, «Перша азербайджанка-інженер на трибуні». Це були плакати і карикатури на злободенні теми, і все в них було «першим»: у ті часи країна тільки-но почала створювати перші колгоспи, інститути випускали перші сотні азербайджанок-інженерів, лікарів і агрономів. І Мехті був очевидцем цих подій… Померла мати. Мехті ще дужче прив'язався до тітки — старшої сестри покійного батька, дуже старої, але міцної й бадьорої жінки. Всі називали її бібі. Вона розповідала Мехті про подвиги його батька, про боротьбу з бандитизмом у перші роки Радянської влади; показувала іменні подарунки, одержані батьком за хоробрість.

Якось одного з учителів їхньої школи командирували в далекий гірський район Азербайджану і звідти його привезли мертвим. Люди розповідали, що вчителя вбили бандити, і Мехті наочно переконався: є вороги, вони не зупиняються перед убивствами… Наступного ж дня Мехті подав заяву в комсомол, та його не прийняли як малолітнього… Потім — художнє училище… Почалося нове життя. І зараз, лежачи на сухому осінньому листі, він пригадував одну з перших своїх робіт: тьмяне світло тюрми, в ній ув'язнено двадцять шість комісарів; яскравий промінь освітлює руку одного з комісарів, який виводить на сирій стіні слово: «Комунари»… Мехті, здається, удався цей груповий портрет полум'яних борців за волю. Перш ніж намалювати картину, він старанно вивчив усі матеріали й документи, пов'язані з підступним розстрілом бакинських комісарів озвірілими англійськими інтервентами. Мехті хотів, щоб глядач побачив перед собою вовче єство «цивілізаторів», які вдерлися в його рідну країну, мріючи прибрати до рук її багатства, відібрати в людей свободу і щастя. А скільки ще кривавих трагедій, скільки зрадництва й злочинів, пов'язаних з іменами англійських і американських імперіалістів, береже пам'ять народів! «Ми ніколи цього не забудемо», ніби говорив Мехті своєю картиною.

… Прощай, робітфак! «У нас буде син…», сказала Таня. Вона все бувало скаржиться, що опухають ноги, важко стало взувати туфлі. «Якщо буде син, назвемо його Петром», вирішив Сергій Миколайович.

… Мехті стояв перед комсомольцями і, дуже хвилюючись, розповідав свою біографію. Він говорив про піонерський загін, про свого батька, старого комуніста, якого він втратив дуже рано. Обіцяв, що постарається стати справжнім художником. Після нього виступив комсомолець Адігезалов і проголосив довжелезну проповідь. Він сказав, що Мехті повинен покінчити з «безшабашною впертістю». А Мехті, справді, навіть у піонерських іграх підшукував для себе щось найнебезпечніше і найрискованіше, і вчинки його не завжди вкладалися в норми, приписувані старшим вожатим. Адігезалов говорив, що йому, Мехті, треба «категорично», «докорінно», «раз і назавжди» перебудуватися і стати таким, як і всі присутні, і, зокрема, як він, Адігезалов. Мехті не витримав, схопився з місця і палко заявив, що «перебудовуватись» не буде і що йому не хочеться бути схожим на Адігезалова, бо той «боягуз і телепень». Адігезалов зажадав доказів. Мехті навів їх. Збори затяглися. Кінець кінцем, Мехті прийняли до комсомолу, а перебудуватися запропонували Адігезалову.

… На карті країни з'явилися назви нових міст. Червона Армія розгромила японців біля озера Хасан. В ці дні Сергія Миколайовича прийняли у Військово-повітряну академію. Він і Таня з маленьким Петриком на руках проходили повз майдан Пушкіна в Москві. Петрик простягнув руку до різноколірних куль, якими торгував бородатий дідусь. Йому купили червону кулю. Скоро він випустив її, і куля піднялася високо в небо. Вона ставала дедалі меншою й меншою… Петрик заплакав, і йому обіцяли купити нову кулю.

«Ну й людей у Москві», думав Мехті, переходячи майдан біля Курського вокзалу. Дівчатка-підлітки, задерши голови, дивилися в небо. «Що