Рольф Бломберг - Золото і анаконда

Судячи з того, що нам розповідали про Гейнца, це була досить-таки незвичайна людина. Він уже багато років живе сам у цій глушині. Щоправда, під час війни його оголосили націстом і відправили в табір інтернованих у США. З Пільяро прибув цілий загін поліції і забрав Гейнца, зв’язавши йому руки. Однак, коли війна скінчилася, він знову повернувся в Тамбо де Мама Ріта. (Чи він таки був націстом, важко сказати. Сам Гейнц заявляє, що він пацифіст і ненавидить усе, що пов’язане з війною. Тому він і обстріляв з свого маузера американський чи еквадорський військовий літак, який пролітав над Тамбо де Мама Ріта. Саме за це Гейнца було ув’язнено. Чи він правду сказав, пояснюючи так своє донкіхотство, я, звичайно, твердити не можу). З опису вакеро Гейнц був ще молодий, атлетичної будови чоловік, який не боявся ніяких труднощів. Він явно зумів завоювати повагу вакеро і мав також авторитет серед інших людей, які навідувались у Льянганаті. В тутешніх лісах Гейнц був ніби своєрідним мисливським інспектором і загрожував дати прочуханку кожному, хто вб’є козулю з малям, качку з каченятами чи навіть знищить пташине гніздо. Коли він зачував, що до його володінь наближається якась мисливська компанія, то тут же сідав на коня і в супроводі своїх собак мчав по парамас, розганяючи пострілами в повітря всю дичину. З цього чи іншого приводу у нього часто траплялися сутички з різними людьми, однак, незважаючи на свої диктаторські звички, Гейнц був дуже популярний. Пеони запевняли, що він справедливий і завжди готовий допомогти іншим. Але, як і в усіх грінго, — грінго в Латинській Америці називають і американців і європейців, але в Еквадорі це слово не має образливого відтінку, — в Гейнца є свої дивацтва, казали вони. Він, наприклад, їсть конину; в яку завгодно погоду — навіть у зливу! — щоранку купається в озері і просто шаленіє, коли хтось плюне на підлогу.

Наші носильники розташувалися в хижі з пастухами. Андраде теж пішов до них, щоб наглядати за речами. (На жаль, це було необхідно. Один з пеонів одверто заявив мені, що коли бідаки матимуть нагоду щось украсти і не скористаються нею, то їх вважатимуть за дурнів, ба навіть за злочинців. Сумний факт, однак цілком зрозумілий у країні, де панують страшні злидні і кричуща соціальна несправедливість). Ми з Густавом зайняли хижу Гейнца. Це була примітивна споруда, схожа на індійські, з глиняними низькими стінами й гостроверхим, вкритим травою дахом.

Ми зголодніли і стомилися після дванадцятигодинного переходу. Особливо важко було Густаву: йому давалася взнаки висота, серце працювало погано, і він не приховував занепокоєння. З таким здоров’ям зважуватись на подорож в глиб Льянганаті було дуже небезпечно. Адже Густав міг захворіти серйозно, а на швидку лікарську допомогу не було жодних надій. Проте як я міг відмовляти його йти далі? Він же задля цієї подорожі приїхав сюди з самого Нью-Йорка і проявив такий ентузіазм! Йому було б дуже прикро й гірко повертатися з дороги. Та сумління не дозволяло мені приховувати від нього, що хоч далі ми й не йтимемо на такій висоті, нас чекають ще більші труднощі. «Врешті, — подумав я, — завтрашній перехід покаже, зможе Густав іти з нами далі чи ні…»

Однак і він весь час думав про це і зробив такий самий висновок.

— Шкода, але доведеться повернутися назад, — сказав він. — Якщо я захворію або відставатиму, то стану тягарем для всієї експедиції. Будь-яке запізнення зірве всі плани і спричиниться до невдачі. Ясно як день, що я повинен примиритися з власним розчаруванням і не підводити всю експедицію…

Вчинок Густава, безперечно, був розумний, але ми з Андраде жалкували, що втрачаємо такого супутника.

Вранці наступного дня ми попрощалися. Андраде, я і вісім носильників попрямували пішки на схід, а Густав на коні разом з одним вакеро і одним носильником рушив у протилежний бік, в напрямку Пільяро.

За кілька годин ми дісталися до місцевості, що має назву Мілін. Тут дуже багато маленьких пагорків. Чимало людей вважає, що це толяс — могили, тому час від часу в Міліні ведуться розкопки. Наскільки мені відомо, нікому ще не пощастило знайти в них якісь археологічні пам’ятки. Сам я вважаю, що ці пагорби, принаймні, більшість із них, природного походження. А втім, коли я повернувся в Пільяро, то зустрів там якогось сеньйора Серафіно Робайо, котрий запевняв, ніби може довести, що мілінські пагорби — справді могили. Робайо зробив багато археологічних знахідок в околицях Пільяро, виявивши чудову кераміку і навіть вироби з міді та золота. Він вважає, що в Льянганаті теж могли бути стародавні могили з багатими пам’ятками інкського і доінкського часів.

Щодо мілінських пагорбів, то Робайо не раз копав там і заявляє, що якось натрапив на приміщення, викладене кам’яними плитами. На долівці в ньому лежав попіл; звідси Робайо зробив висновок, що це могила, до того ж могила вождя, і сподівався знайти там золоті речі. Однак скільки не шукав, усе марно. Зовсім недавно вік повідомив мене, що й досі не натрапив на скарб.

Ще один житель Пільяро, котрий теж робив розкопки в Міліні, повернувся звідти з повною скринькою черепків та іншої старовини. Але один із наших пеонів проговорився, що то були за «знахідки». Оскільки ніхто не хотів укладати гроші в дорогі розкопки, хитрун приніс із собою черепки з Пільяро і підкинув їх на те місце, де копали пеони. Він сподівався, що вони, знайшовши черепки, підтвердять, ніби ці пагорби — справді могили.

Скрізь ми бачили сліди динаміту, лопат та кирок, і я мимоволі згадав слова свого тестя: гроші, витрачені на пошуки золота й скарбів, набагато переважають вартість усіх будь-коли знайдених скарбів.

— А Гейнц не робив розкопок? — спитав я пеонів.

— Ні, він каже, що тільки йолопи витрачають гроші й час на таку дурницю замість того, щоб шукати собі роботи.

Може, це й правда. Сам він навряд чи мав би такий рахунок у банку — кажуть, що Гейнц зібрав кругленький капітал, — коли б махнув рукою на свиней та худобу і почав шукати золота.

Поминувши Мілін, ми перебрели річку з такою ж назвою і вийшли на велике болото, про яке згадується в дерротеро.