Генрі Лайон Олді - Де батько твій, Адаме?

нових вибухів веселощів. Темпява передпокою. Руки Ольги м’яко опускаються на плечі. Її дихання — зовсім поруч; напівзабуте, солодке хвилювання юності, немов уперше… Їм було добре вдвох. Боже, як їм було добре! Два сейфи знайшли один одного в цьому шаленому чужому світі, який більше не належав їм. Тільки двоє. Він і вона. Нікого крім. Вони віддавалися один одному цілком, без залишку, відчуваючи це, упиваючись цим…

На ранок, коли Ольга пішла, Кирилу стало соромно. Дуже соромно. Він називав себе зрадником, негідником, мерзотником. Адже Ванда не винна!.. вона для нього… а він!.. Вона ось-ось народить йому довгоочікувану дитину! — а він тим часом… Ти любиш дружину, скотина? Любиш. Інакше не переживав би так, не заливався б пекучою барвою сорому, не палив сигарету за сигаретою, безсилий заспокоїтися. З ким не буває, зірвався, загуляв, знесло дах… Все! Все! Ніколи більше! Потім, пізніше, треба буде покаятися…

Увечері він подзвонив Ользі в готель. Зловив таксі, домчав. І знову вони були разом. Удвох. Цілком належали один одному.

Вранці на краєчку ліжка знову сидів Його Величність Сором. Кирило розумів, що смішний у своїй безглуздій розпусті цнотливості, в самоїдстві, ганебній для нормального, повнокровного мужика — і нічого не міг подіяти! З Ольгою він відчував ту повноцінну близькість, цілісність, якої давно був позбавлений. Відмовитися? Ось завершаться гастролі, театр поїде, і все закінчиться само собою. А поки…

Утретє вона прийшла без дзвінка. Додому. Кирило розривався між двох вогнів, що палили душу зсередини — і Ольга, немов відчувши його кидання, пропала на тиждень. Потім подзвонили з пологового будинку, і Кирило, на мить забувши про душевні терзання, як хлопчисько, радісно скакав по кімнаті, викрикуючи дурну нісенітницю. Син! У них з Вандою народився син! Він тепер батько! Вони з дружиною наперед домовилися: якщо народиться хлопчик, назвемо Адамом. Якщо дівчинка… Втім, це вже не важливо. У них син!

Адам Кирилович Сич з’явився на світ!

Ольга подзвонила через три дні. Цього разу Кирило знайшов у собі сили встояти. Мені післязавтра дружину з дитиною з пологового будинку… до того ж матеріал горить, редактор лається. Вибач, ніяк. Повісивши трубку, він надовго втупився в стіну. Без мети, без сенсу. Ну чому всі люди як люди, а у нього, дурня, — совість?!

Геть, нечиста!

У дворі вимогливо просигналила машина. Раз, другий. Кирило здригнувся, прокинувшись, виглянув у вікно. Так і є, Мішель на темно-синьому «Фіаті». Розкривши вікно, Кирило помахав другові рукою:

— Іду, іду! Зараз!

Збіг вниз по сходах, замість поручнів чіпляючись за рятівну думку-соломинку: «Треба купити Ванді квіти. Обов’язково купити квіти. Вона любить гладіолуси. Жовті…» І знову — хворобливий укол. Саме жовті гладіолуси він купив для Ольги під час антракту, ні про що ще не думаючи. Просто сподобалося, як грає. Він і імені її не знав…

— Привіт. Спасибі, старий.

— Та чого там! Поїхали?

— Поїхали. Тільки квітів дорогою купимо.

— Ну, це само собою…

Кермо потонуло в лапах Мішеля. «Фіат» м’яко викотився з двору, непомітно набрав швидкість. Пригальмував Мішель лише одного разу — біля квіткового магазина. Жовті гладіолуси очікувально дивилися на Кирила з високої вази. Згадалося недоречі: жовті квіти — до розлуки. Так говорять. А червоні — знак пристрасті.

Він купив бузкові.

У фойє пологового будинку їх чекали. Ціла делегація: три усміхнені акушерки, немолода товстуха-санітарка і лікар — високий, худий, схожий на донкіхота. Всі в білосніжному парадному одязі. Хоча який він парадний?! Медпрацівники завжди в білому ходять. Писака хрінов, відразу штампи назовні пруть, навіть в думках!

— Ваше прізвище Сич?

— Так.

— Здрастуйте! Вітаємо від душі! На диво здорова дитина!.. пологи — ідеально, без розривів… без щонайменшої патології, як по маслу! Вона у вас молодець!.. вона…

Кирило слухав лікаря неуважно, в пів-вуха. Все це йому вже детально виклали по телефону, і ще раз, коли він навідувався в пологовий будинок три дні тому. Дещо дратувало: говорила одна людина, а створювалося враження, що донкіхот у халаті — голос усіх п’ятьох. Рупор загальної радості. Швидше за все, так воно і було, але — дратувало. Треба справитися з собою. Рядовий Сич! Припинити рефлексію!

— Спасибі, лікарю. Я знаю, що Ванда молодець. Спасибі. А…

— Ваша дружина зараз спуститься. За нею вже пішли.

Здавалося, лікар читає думки Кирила, хоча це було неможливо. Втім, здогадатися, про що думає молодий батько, легко без жодної телепатії. Точніше, про що повинен думати. Всі тата однакові… Мішель топтався трохи позаду, випромінюючи простодушну радість. «Ех, Мишко, Мишко, друг ситний! Адже тобі невтямки, що у мене на душі коїться. Та воно й на краще, що невтямки…»

— А ось і ваша дружина з дитиною. Ну? Що ж ви стоїте?

На мертвих, млявих ногах Кирило зробив крок назустріч. Дві молоденькі сестрички, що супроводжували породіллю, навмисне відстали, намагаючись не заважати зустрічі люблячого подружжя. Ванда спускалася сходами, йшла до чоловіка, поверталася додому, а Кирило, як заворожений, прикипів поглядом до її обличчя. Не обличчя — лик! Великі, вологі зірки очей. Спокій, доброта, заспокоєння. І загадкова усмішка Мадонни. Кирило був настільки вражений змінами у знайомій зовнішності, що не відразу помітив дитину на руках у дружини. Сина Ванда тримала природно, невимушено; дитя здавалося продовженням її самої. Ніби все життя малюків няньчила.

Нарешті, прокинувшись, він кліпнув, а за мить Ванда була вже поруч.

— Ну, як ти? В порядку?

Безглузде питання. Це він не в порядку, а вона…

— Здрастуй, — дружина роздивлялася чоловіка пильно, з жадібною увагою. Немов не бачилися цілу тисячу років. — Спасибі, ми в порядку. І я, і Адамчик. Хочеш на нього поглянути?

— Звичайно! — Кирило був майже щирий.

З пелюшок випірнуло буркотливо-зморщене личко, схоже на почервоніле від подразнення печене яблуко. Дивна річ: побачивши сина, Кирило раптом заспокоївся. Притягнув Ванду до себе, обійняв за плечі, зашепотів на вухо:

— Ти уявити не можеш, який я радий! У нас син! Досі