Євгенія Йосипівна Яхніна - Жак Відважний з Сент-Антуанського передмістя

Кімната, призначена Жакові, була досить велика, щоб у ній вмістилося вузьке дерев'яне ліжко, але занадто мала, щоб можна було поставити ще якісь меблі. Та Жак був щасливий, коли, скинувши важкі сабо і одяг, простягся на своєму незручному ложі. Перші кілька хвилин йому здавалося, що його й досі трясе й колише диліжанс, одначе втома швидко знемогла його, і десь за чверть години він поринув у глибокий сон. Та все ж він встиг пообіцяти самому собі, що ще покаже цим міським красуням. Не вони сміятимуться з нього, а він з них… Дайте тільки час. Останньою сяйнула думка: шкода, що загубив Шарля, друга, який був йому такий потрібний у цьому величезному чужому Парижі.

Людовік XV полишив у спадщину своєму наступникові, Людовіку XVI, Францію, доведену до цілковитого і повного занепаду.

За Людовіка XVI становище країни ще погіршало. Свавілля французьких королів, їхнє руйнівне правління країною, постійне зростання податків і дорога розкіш двору призвели до злиднів міський і сільський люд. На довершення всього на чотирнадцятому році правління Людовіка XVI Францію спіткало страшне лихо — неврожай.

Звістка про нове подорожчання хліба дійшла й до крамниці покійного Жульєна. Її приніс друг сім'ї Пежо — власник друкарні Сільвен Горан.

— Я забіг до вас, повертаючися з булочної. А хліб подорожчав! Тільки-но дізнався я про невеселу новину, то подумав: треба негайно сповістити пані Пежо. Ось щойно замість чотирнадцяти су за чотирифунтову хлібину я заплатив чотирнадцять з половиною! Як вам це подобається: чотирнадцять з половиною! Лише рік минув відтоді, як він коштував дев'ять су! І який був хліб! Хіба його порівняєш з теперішнім? Чого тільки до нього не домішують!

Франсуаза стенула плечима.

— Так, це неприємно, — відповіла вона, як завжди, сухо, хоч і була прихильна до Сільвена — людини заможної і, на її погляд, досить солідної. — Особливо для такої великої сім'ї, як наша. Адже нас п'ятеро…

Жак, стоячи спиною до Франсуази, розбирав книжки. Він не бачив її обличчя, та йому здавалося, що вона дивиться на нього, коли говорить про велику сім'ю. А він недарма їсть її хліб. Бачить бог, як старанно він працює. Ось уже три тижні, не покладаючи рук, не за страх, а за совість, він сортує книги за алфавітом і за змістом, віничком з пір'я змітає порох з високих полиць, прибирає крамницю після відвідувачів, а їх багато. За цей короткий час він встиг завоювати довір'я норовистої Жанети. Реготуха Віолета перестала насміхатися і дражнити його за те, що він все робить, «як заведено десь там, чи то у Провансі, чи то в Шампані, взагалі, в Таверні, але як не прийнято в Парижі». А Бабета, наймовчазніша з усіх трьох, вітала його тепер словами: «Доброго ранку, братику!» Більшого від неї він і не чекав.

— Народу на вулицях сила-силенна! — вів далі Сільвен. — Чи бояться, що на всіх не вистачить хліба, чи пекарню збираються розтрощити. Пан Наве погрожує, що закриє свою булочну, якщо не розійдуться.

— Жак, піди дізнайся, чи тільки пан Наве підвищив ціни, чи й інші пекарі теж.

Жак не чекав, щоб його просили двічі. Він майже не бував удень на паризьких вулицях. Кілька разів він супроводжував Франсуазу, коли вона ходила в інші книгарні, та разів три на його прохання вона брала його з собою, коли робила господарські покупки.

Полуденок йому приносила в крамницю одна із сестер, а повертався він додому близько восьмої години, тоді й обідав. Увечері й рано-вранці, коли місто було ще наполовину оповите туманом, він бачив за будівлями громаддя Бастілії. Чи бачив її Жак насправді, чи тільки вгадував її обриси? Як би там не було, він відчував її за своєю спиною. Минуло вже стільки часу, а він нічого не зробив, щоб виконати доручення отця Поля.

Вибігши зараз із дому, Жак з насолодою вдихав свіже повітря. Як багато квітів! Біля крамничок стоять великі відра з водою, а в них квіти. Нема навіть продавщиць-квітникарок! Якщо перехожому припаде до вподоби букетик, він візьме його сам, а на східці біля відра покладе одне су. Мабуть, недарма кажуть, що парижанин швидше залишиться без обіду, ніж без квітів.

Ось їде водовоз, він розвозить воду, набираючи її із спеціальних фонтанів у центрі і на околицях міста: величезна бочка деренчить на нерівному камінні там, де є бруківка, а де її нема — грузне в глибокій колії. З бочки повільно, крапля за краплею, точиться вода.

Жак швиденько оббіг кілька сусідніх булочних. Скрізь та сама картина. Натовпи людей. Здебільшого жінки. Галасують, лаються, обурюються. Переконавшись, що ціни підвищені скрізь, Жак повернувся до булочної Наве. Перший, кого він тут побачив, був Мішель Гамбрі — той самий чоловік, з яким доля звела Жака біля Бастілії першого ж дня перебування в Парижі. Відтоді Жак зустрічав його не раз.

До Мішеля Гамбрі Жака вабила неусвідомлена, але міцна симпатія. Усім подобався провінціалу цей справжній парижанин: насмішкуватий, але в міру, ніколи не буває брутальний, погляд проникливий. Та якщо Гамбрі вже тебе розпізнав, вираз його обличчя стає інший: на ньому і співчуття, і доброта, і щирість. Але їх треба заслужити. І Жак добре це розуміє.

А Гамбрі тут як тут, подає голос, та ще такий гучний у нього, виявляється, голос:

— Гей, парижани! Ми що ж, будемо дивитися склавши руки, як булочники підвищують ціни на хліб, а на заставах зростають митні збори? Дорожчає хліб, ви зрозумійте! Недарма його називають насущним. Адже це найнеобхідніше для кожного: хліб!

Натовп дружно підтримав Гамбрі:

— Чого дивитися! В крамницю! Дамо там свій лад!

— Не може бути! Невже й справді хліб знову подорожчав? — обурювався чийсь юнацький, ще не зміцнілий голос.

Ну й дивина! Та це ж Шарль!

Хлопці радо обнялися.

— Бач який став! Чим не парижанин? — говорив