Дмитро Федорович Кузьменко - Аеніль

переживати, сеньйорито, батьки сказали, що обов’язково вирвуться з наради на вечерю. Вони теж дуже за вами скучили й давно хочуть побачити.

Жінці хотілося заспокоїти дівчинку, але Аеніль вже не звертала уваги на ці слова. Вона чула їх надто часто, ще коли вони жили вдома. Дівчинка була вдячна служниці за підтримку, це була хороша і добра жінка. Але слів було замало.

З тихим скрипом відчинилися великі двері до однієї зі спалень. Вся увага Аеніль була звернена туди. Вона завмерла з радісним блиском у очах. Навіть подих затамувала.

З-за дверей нерішуче виступила маленька п’ятирічна дівчинка. Вона зробила кілька невпевнених кроків уперед, обмацуючи лівою рукою двері й стіну. Її обличчя просто сяяло від радості. Тільки блідо-сині очі з прямим, незворушним поглядом чомусь завжди виглядали сумно і тривожно. Іно не крутила головою, але було зрозуміло, що вона вивчає кімнату, прислухається. Аеніль була повністю нерухома, навіть очима не кліпала.

Служниця усміхнулася, спостерігаючи за цією сценою, і відступила вбік, щоб не заважати.

Хоч як беззвучно поводилася Аеніль, Іно таки щось почула, бо несподівано кинулася бігти майже прямо на сестру. Вона так химерно дріботіла своїми маленькими ніженьками, що служниця засміялася. Іно лише трохи прогадала з напрямком і пробігла зовсім поряд з Аеніль, але та зловила її і підняла вгору.

Аеніль міцно обіймала сестру, на її очах виступили сльози радості, а маленька заливалася дзвінким сміхом. Дівчині було важкувато тримати Іно на руках, але вона терпіла.

— Аніль! — вигукнула Іно. Вона зажди химерно вимовляла ім’я сестри, як і всі інші слова.

— Так, це я, — засміялася Аеніль.

Вона опустила сестру на підлогу і, тримаючи її за руку, пішла до її кімнати.

— Скоро буде обід, — промовила служниця.

— Я ж щойно пообідала, — озирнулася Аеніль. — У нас обід після другого уроку.

— Нічого, поїсте ще раз, ви ж зовсім худенька.

Аеніль театрально зітхнула, відкинувши голову.

— Худенька! — весело вигукнула Іно. — Тобі треба двічі обідати, — засміялася вона.

— Ой, мовчи, хто б казав, — відповіла Аеніль, і вони зайшли до кімнати Іно.

Це була зовсім маленька спальня: ліжко, невеликий столик і шафка. Уся підлога загромаджена м’якими іграшками. Інших Іно не давали, бо боялися, щоб вона не поранилася. Маленька йшла, розштовхуючи їх ногами. Було видно, що ці іграшки мало для неї значать.

В очах Аеніль знову з’явився сум. Вона бачила, що сестра почувається так само, як і вона в дитинстві. А їй же так потрібна увага. Набагато більше, ніж було потрібно Аеніль.

Іно впевнено провела Аеніль до ліжка. Так дивно це виглядало — як вона навпомацки вела сестру, котра все бачила, але слухняно йшла за нею. Біля ліжка Іно відпустила руку й сіла на підлогу. Аеніль розмістилася поряд, обійнявши її за плечі. У її очах досі блищали сльози.

Іно діловито, із зосередженим виразом обличчя стала прощупувати килим під ногами. Потім відгорнула його, вийняла одну з кам’яних плиток під ним і щось звідти дістала. Обернула сяюче від радості обличчя до сестри, простягла їй невеликий стос металевих карток для Гри і сказала:

— Це тобі! Думаю, в тебе їх нема.

Аеніль на мить втратила дар мови. Де її сестра могла дістати ці картки, які учні шукають по різних закапелках і таємних ходах в Академії? Батьки б ніколи їй такого не дали, служниця теж — бо там дуже гострі краї.

— Де?.. Де ти їх взяла? — нарешті Аеніль спромоглася видушити з себе питання.

— Візьми, — нетерпляче сказала Іно. — Ти ж візьмеш? — стиха перепитала вона, у її голосі затремтіла тривога.

— Так, так.

Аеніль обережно взяла картки і стала їх розглядати. По щоках у неї текли сльози, вона нічого не могла із собою вдіяти.

Картки справді були рідкісними. Хоч Аеніль і не була активним гравцем, але колоду потихеньку збирала. У неї вже було чимало карток, але жодної з тих, що їй дала Іно.

— Це дуже… дуже красиві картки, Іно…

— Ти плачеш? Чому? — розгублено запитала та.

— Не знаю… Просто плачу, — Аеніль стисла сестру в обіймах.

— Я скажу, де їх взяла, якщо хочеш. Тільки пообіцяй зберегти таємницю.

— Обіцяю.

— Тут є таємний хід. Прямо в моїй кімнаті. Я недавно його знайшла…

— Ти що?! — перелякано вигукнула Аеніль. — Як ти могла, ти ж… Тобі не можна…

Обличчя Іно спохмурніло.

— Я хотіла знайти подарунок для тебе. Ти мені завжди щось даруєш. Мені соромно дарувати свої іграшки. Я хотіла подарувати щось корисне.

— Не треба, не треба мені корисного. Всі іграшки, які ти подарувала, — найдорожче, що є у моїй кімнаті. Найбільший подарунок для мене — щоб з тобою все було гаразд. Пообіцяй, що більше ніколи не будеш йти сама у незнайомі місця. Будь ласка, пообіцяй, — голос Аеніль тремтів, вона ніяк не могла зупинити сльози.

— Добре, не піду, — розчаровано пробурмотіла Іно. Потім нетерпляче смикнула за ремінець торбинки Аеніль.

— Ой, як же я забула, — засміялася Аеніль, — у мене теж є для тебе сюрприз.

Саме в цей момент до кімнати зайшла служниця:

— Я вже чекаю вас за стіл.

— Зараз, одну хвилинку, — Аеніль нетерпляче витерла сліди сліз і намагалася говорити не надто схвильовано.

— Я чекаю, — усміхнулася служниця і вийшла.

Аеніль дістала з торбинки червону кулю. Вона була зроблена з чогось схожого на мармур, але дуже легкого.

Іно взяла її і стала обмацувати.

— Що це? Таке холодне, як камінь… Але легеньке.

— Це зачарована куля. Коли тобі буде сумно, вона стане теплою і гратиме ніжну мелодію. А ще нею можна гратися — котити кімнатою. Вона буде завжди повертатися до тебе. Тільки якщо покладеш її, а не кинеш чи штовхнеш, вона залишиться на місці.