Дмитро Федорович Кузьменко - Аеніль

чоловіком з рідким сивим волоссям. Його водянисті очі, здавалося, дивляться короткозоро й неуважно. Він завжди був настільки заглиблений у свої роздуми, що часто не помічав, що робилося під його носом. Принаймні, учні вважали, що не помічав.

Вчитель часто говорив зовсім не те, що сподівалися почути, давав відповідь, коли про саме питання вже всі забували. Але сьогодні Аеніль пощастило, бо він відповів їй одразу. Вона вибігла з класу й радісно побрела коридорами.

Насправді їй було зовсім не обов’язково відпрошуватися із заняття. Вона могла прийти і після нього. Але таку нагоду дівчинка втрачати не хотіла. Проте тепер їй треба було тинятися десь півгодини, бо до батьків ще йти рано, вони зараз зайняті, і її просто не пропустять у викладацьку частину замку.

Дівчинка піднялася на перший поверх і вийшла на довгу галерею, що обрамлювала внутрішню сторону замку. Хоча погода сьогодні була похмура, але, у порівнянні з підземеллями, їй здавалося, що вона потрапила в інший світ. Заняття вже почалися, й учнів ніде не було. Аеніль весело йшла, вдихала свіже повітря на повні груди і мугикала собі під ніс якусь мелодію.

Несподівано вона побачила у галереї ще когось. Мелодія обірвалася на півноті, й Аеніль підозріло оглянула фігуру в учнівській мантії, що стояла за однією з колон. Дівчинка підійшла й зупинилася за кілька кроків від учня. Постать не звернула на неї уваги, вона стояла, притулившись плечем до колони, спиною до Аеніль.

Аеніль кашлянула. Спершу постать не відреагувала, але за кілька хвилин повільно обернулася. Це була учениця, але обличчя її не було видно. Його приховував каптур та ще якісь чари, через що навіть пряме світло давало змогу побачити лише розпливчаті контури.

— Чого ховаєш обличчя? — підозріло запитала Аеніль. — Що, хтось наклав прищаве закляття? — Вона засміялася, але у відповідь почула лише якесь загрозливе шипотіння.

Фігура випрямилася і стала прямо перед дівчинкою. Аеніль добряче злякалася. Відступати вона не любила, проте позадкувала до дверей якогось класу і взялася за ручку. Там йшло заняття. Якщо ця ненормальна спробує на неї напасти, то вона зможе туди забігти і викладач її захистить.

— Що таке? — у голосі Аеніль був одночасно і гордий виклик, і страх. — Справа не в прищах? Якийсь інший жарт? Чи ти просто вродилась бридкою? — Вона захихотіла, але якось невесело… Слова вирвалися самі собою, Аеніль не хотіла її ображати, адже сама знала, як це.

— Не твоя справа, — відказала дивна учениця. Від цих слів душа Аеніль впала у п’яти, а рука мало не повернула ручку класу… Такого голосу їй ще не доводилося чути. Пронизливо холодний, шиплячий, як у змії, він немов вповзав у її душу.

Проте учениця помітила рух незнайомки і відійшла. Зрозуміло, що вона боялася, аби Аеніль не зайшла до класу. Дівчинці це додало трохи впевненості. Вона відійшла від дверей, гукнула:

— Бридка посіпако Темних, тут тобі не сховатись.

Силувано засміялася і побігла назад до виходу з галереї. Але її вух сягнула відповідь:

— Беззахисна каліко, тебе й служник зможе…

Це змусило Аеніль бігти швидше. Вона була рада, що не почула кінця образи. Її щоки палали від гніву й сорому. Так паскудно їй не було вже кілька тижнів. Навіть минулої суботи, коли Савлій зачинив її на ніч в найбруднішому туалеті школі. Одна викладачка знайшла її тільки під ранок.

У глибині душі Аеніль розуміла, що сама винна, бо треба було поводитися ввічливіше. Але не хотіла собі у цьому зізнаватися.

Дівчинка зайшла до порожнього вестибюлю й піднялася головними сходами на другий поверх. Праве крило замку вважалося учнівським, бо там розміщені навчальні класи та кімнати учнів. А в лівому жили й працювали викладачі, магістранти та посли різних держав. До останніх належали батьки Аеніль. Вони були послами від королівства Ерлі.

Охоронці на вході до «викладацького» крила уважно розглянули посвідчення Аеніль і пропустили її. Хоч якими плутаними були коридори у цій частині замку, Аеніль не забувала шлях до кімнат батьків, відколи її провели першого разу.

Невдовзі вона була перед великими, інкрустованими сріблом дверима. Неподалік були інші, з написом «Представництво Ерлі». Там були кабінети її батьків. Але зараз вона стукала у кімнати, де вони жили. Неприємне відчуття від зустрічі з дивною ученицею зникло, тепер її душа була переповнена радістю.

Відчинила їй старенька служниця, Аеніль пам’ятала її ще з тих часів, коли вони жили вдома. Жінка вклонилася дівчинці й пропустила її у маленький передпокій. У батьків було лише чотири кімнати: зала, дві спальні та бібліотека. Удома вони мали величезний маєток на кілька десятків кімнат. Однак тут було якось затишніше. Усе заставлене витонченими меблями, зовсім не такими грубими, як всюди в Академії. Усі стіни й підлоги вкриті пухнастими килимами, а полиці заставлені різними вазами, кубками та іншими дорогоцінними сувенірами.

Батьки Аеніль були багатими, можливо, дівчинка була багатшою за всіх своїх одногрупників, навіть за Емблу, яка мала титул графині. Від цього багатства їй перепадало все, що завгодно. Хоч і доводилося обмежуватися жорсткими правилами Академії. Усередині замку забороняється користуватися грошима, тут нічого не продається і не купується. Проте їй потрібні були не дорогі подарунки, а зовсім інше.

— Сеньйор і сеньйора відсутні, їх терміново викликали на зустріч з керівництвом. Вони просили передати, що постараються повернутися до вечері, — повільно промовила служниця.

Усю радість Аеніль немов вітром здуло. На очах виступили сльози. Вона так довго чекала на цю зустріч, приготувала усім дарунки. Так чекала, що зараз з сусідньої кімнати вийде мама чи тато і вона зможе кинутися їм на шию і міцно обійняти. Але їх не було. Не було їх і попереднього разу сім тижнів тому. Вона не бачила їх з літа. А це остання нагода зустрітися у цьому році.

— А Іно є? — з тривогою спитала Аеніль.

— Так, звичайно, — підбадьорливо усміхнулася служниця. — Вона з ранку на тебе чекає і кожну хвилину мене перепитує, коли прийде сестричка.

У Аеніль знову потепліло на душі. Служниця промовила:

— Та й не треба так