Дмитро Федорович Кузьменко - Аеніль

— Я думав, що ти відповіси.

— Я не знаю…

— Бачу. Але найгірше навіть не це. Це та дівчинка, яку ти запропонувала для Клану. Ембла. А я вже віддав список майстру Стесагору.

— Я лише кілька разів…

— Яка різниця скільки? Як ти могла чинити так з нашими учнями?

На обличчі Ірене з’явився рум’янець. Вона завжди почувала себе присоромленою ученицею, коли майстер гнівався на неї.

— Вона просто була дуже піддатлива… Я більше її не чіпатиму.

— Дуже піддатлива… Еге ж.

Майстер пішов, але на виході промовив до Ірене крізь прочинені двері:

— Це їй належить зошит, який я показував тобі раніше.

Ембла категорично відмовилася йти з Аеніль у шпиталь того дня. І у наступні дні також. Аеніль це дуже дивувало й непокоїло, бо зазвичай її подруга не змінювала своїх рішень.

Поступово в Ембли все владналося з руками, вона запевняла, що вони вже не болять. Однак Аеніль відчувала тривогу в її голосі й розуміла, що не все так просто, тому вирішила будь-що відвести Емблу до лікарів. Треба лише знайти підхід, щоб переконати подругу.

— Ти прийматимеш участь у завтрашньому турі з Гри? — перервала тривалу мовчанку Ембла.

Дівчата сиділи на великих мармурових сходах у вестибюлі. Тут завжди повно учнів, що бігали туди-сюди, про щось сперечалися, грали або обмінювалися картками. Тривала велика перерва. До третього уроку було ще чимало часу.

— Ні. Мене Гра не цікавить.

— Ти серйозно? — здивувалася Ембла. — А я гратиму. Не скажу, що я велика прихильниця Гри, але мені подобається. Вона дуже складна, там можливі такі цікаві логічні комбінації… Все потрібно прораховувати. Звичайно, якщо мова не йде про «двобій». То варіант для дубоголових типу Савлія і Тіма.

— Я там нічого не розумію. Мабуть, я просто занадто тупа для Гри, — усміхнулася Аеніль.

— Не говори дурниць. Ти б непогано грала. І в Грі ти змогла б захищатися як слід… — Ембла змовкла і винувато відвела погляд.

Дівчинка зітхнула, але нічого не сказала. Подруга часто забувала, що для Аеніль неприємна тема її беззахисності, й іноді ненароком про це згадувала. Все це було з кращих поривань, намагань допомогти, але все одно неприємно.

Повз них пройшла Еліна. Вона кудись поспішала, але уповільнила хід і зупинилася. Повернула до них голову, зміряла Аеніль прохолодним поглядом і підійшла.

— Ти не бачила Нітетіс? Ніде не можу її знайти, — дружньо звернулася вона до Ембли.

У неї був приємний і спокійний голос. Обличчя майже завжди радісне, але зовсім не таке, як у Нітетіс. У Еліни відчувалася внутрішня тривога й напруженість. Вона була гостра на язик, до того ж її було легко зачепити й образити. Попри це, у дівчинки було багато друзів. Особливо, серед хлопців. Вона була дуже гарненька і приваблива, однак не більше. У неї була вишукана манера поводитись, говорити й одягатися. Еліні було чотирнадцять, вона була найстаршою в групі.

— Ні, а в учнівській її нема?

— Щойно там була. Немає. Вона кудись поділа мій підручник з «Чарівного захисту», а я забула дописати домашню роботу.

Аеніль уважно подивилася в обличчя Еліни, але, на диво, цього разу не помітила там насмішки. Еліна справді переживала через наступний урок. Нерішуче Аеніль дістала підручник зі своєї торбини й мовчки простягнула Еліні. Та здивовано подивилася на неї, в очах на мить з’явилася вдячність.

— Дякую, — промовила вона прохолодно, але ввічливо.

Сіла поряд з дівчатами й стала дописувати роботу, яку тримала в руках. Їй довелося ще кілька разів звернутися по допомогу: Еліна не мала з собою пера й чорнила і не знала одного питання. Обидва рази вона запитувала Емблу, але відповідала їй Аеніль.

На відміну від майже всіх учнів, Аеніль завжди носила з собою у торбині все необхідне для занять на цілий день. Вона не наважувалася залишати свої речі в учнівській, як решта. Та й просто любила цю торбинку, яку пошила власноруч. Ембла на питання чомусь не поспішала відповідати. Вона замислилася над чимось іншим.

При Еліні розмова між подругами не дуже клеїлася. Ембла задумливо дивилася у вітражі над виходом з вестибюлю у двір. Аеніль спостерігала, як Еліна зосереджено шкрябає роботу. Їй дуже хотілося допомогти. Хотілося, щоб одногрупниця перейшла з боку її умовних ворогів на бік її умовних друзів. Еліна, проте, такими високими матеріями не переймалася. Її більше цікавило, скільки існує рівнів захисту у людини, адже це було потрібно для домашнього завдання. Мабуть, не менше, ніж зморщок на її чолі, що з’явилися під час роздумів над цим питанням.

Так вони й просиділи усю перерву в мовчанці, кожна думаючи про своє. На урок дівчата теж йшли разом. Еліна ще раз стримано подякувала Аеніль, коли повертала їй речі.

Маленький клас, де майстер Теосогіус Теїр проводив практичні заняття з чарівного захисту, теж знаходився у підвалі. Ці уроки були для Аеніль пеклом, хоч як майстер не намагався їй допомогти і захистити. Але сьогодні вона була радісною, бо мала привід відпроситися з уроку.

— Відвідати батьків? — неуважно перепитав майстер, порпаючись у своїх паперах.

Аеніль ствердно кивнула.

— Так… Це добре… Тобі щастить, що твої батьки тут працюють, більшість учнів не бачать своїх до закінчення Академії. А ти можеш зустрічатися з ними аж двічі на семестр. І скільки завгодно на канікулах. Звичайно, можеш іти…

Майстер бубнів собі під ніс так нерозбірливо, що Аеніль доводилося прислухатися з усіх сил, аби почути, що він говорить. Їй зовсім не сподобалося його «аж двічі на семестр». Вона не вважала, що це багато.

— Дякую, — радісно промовила вона.

Майстер несподівано подивися на неї. Здавалося, він щойно її побачив. Неуважно кивнув і знову повернувся до паперів.

Майстер Теїр був невисоким повним