Джеймс Дашнер - Бігун у Лабіринті

Ящика не було. Марно. Стулки відчинити можна, але за ними нічого — порожнеча і непроглядна темрява. І ніяких тросів, nada.[1] Спуститися не вийде.

Як таке можливо?

— А якщо…

— Пробували.

Цього разу Томас гучно й незадоволено зітхнув.

— Гаразд. Кажи.

— Кидали в шахту різні предмети. Але так і не почули, щоб вони об щось стукнулися. Шахта йде казна на яку глибину.

Томас помовчав, перш ніж заговорити, побоюючись, щоб Чак і цього разу не перебив його.

— Ти що — думки читати вмієш? — саркастично запитав він.

— Просто я дуже розумний, от і все, — підморгнув Чак.

— Слухай, Чаку. Ніколи мені більше так не підморгуй, — невдоволено промовив Томас. Чак і справді трохи його дратував, та все ж таки у хлопцеві було щось, від чого навколишній світ здавався не таким похмурим. Томас глибоко зітхнув і знову перевів погляд на натовп, що оточив люк.

— А скільки часу займає підйом Ящика?

— Зазвичай приїжджає через півгодини після сирени.

Томас замислився. Напевно повинно бути щось, чого вони ще не випробували.

— Ти певен щодо шахти? Ви не намагалися… — він зробив паузу, але цього разу Чак змовчав. — Ви не намагалися самі зробити мотузку?

— Еге ж, намагалися. Сплели з плюща найдовшу, яку тільки змогли. Скажімо так, експеримент виявився невдалим.

— Тобто?

«Цього разу що за прикрість?» — подумав Томас.

— Мене тут ще не було, але я чув, що хлопець, який зголосився злізти по ній, не встиг спуститися і на десять футів, як знизу щось вилетіло і перерубало його навпіл.

— Та ну? — засміявся Томас. — Нізащо не повірю.

— Мабуть, вважаєш, що ти найрозумніший? Я особисто бачив рештки цього бідолахи. Його розрізало точно навпіл — як ножем збиті вершки. Те, що залишилося, виставили напоказ у спеціальній труні, щоб іншим не кортіло.

Прийнявши слова Чака за черговий жарт, Томас очікував, що той зараз засміється чи бодай усміхнеться. Хіба можна перерубати людину навпіл? Та Чак був серйозний.

— Ти не жартуєш?

Чак спокійно подивився Томасові в очі.

— Я не брешу, зеле… е-е-е, Томасе. Ходімо, глянемо, кого до нас закинули. Повірити не можу, що ти всього лише день проходив у зелепушах. Гнилоголовий.

Дорогою Томас поставив ще одне питання, яке його мучило.

— А з якого такого дива ви вирішили, що Ящик привіз людину, а не речі?

— У такому разі сирена не виє, — просто відповів Чак. — Речі доставляються раз на тиждень у визначену годину. Агов, глянь-но!

Чак зупинився і показав пальцем на когось у натовпі. З неприхованою ненавистю на них дивився Галлі.

— От гниляк, — вимовив Чак. — Ти явно йому не подобаєшся.

— Так, — пробурмотів Томас. — Я це встиг помітити.

Чак штовхнув Томаса ліктем, і приятелі пішли далі. Підійшовши до інших хлопців, вони зупинилися і мовчки стали чекати. Зустріч з Галлі відбила у Томаса бажання продовжувати бесіду.

А от Чак, вочевидь, не наговорився.

— Пішов би ти ліпше з’ясував з ним стосунки відразу, не відкладаючи, — мовив він, намагаючись говорити твердо. Томасу хотілося вірити, що у нього стане відваги підійти до Галлі, та зараз це було б чистим глупством.

— Почнімо з того, що в нього набагато більше друзів, ніж у мене. Тож Галлі — не та людина, з якою варто привселюдно сваритися.

— А й правда, але ти розумніший. І спритніший. Я впевнений, тобі до снаги впоратися і з ним, і з усіма його приятелями.

Один з підлітків, що стояли перед ними, кинув сердитий погляд через плече. Томас подумав, що то, мабуть, якраз і є один з приятелів Галлі.

— Помовч ліпше, гаразд? — прошипів він. За його спиною гримнули двері. Томас обернувся — з Домівки вийшли Альбі з Ньютом. Обидва вигляд мали вельми втомлений.

У пам’яті спливла жахлива картина — як Бен звивався на ліжку.

— Друже, ти маєш мені розповісти, що таке Переміна і що там робили з бідолахою Беном.

— Та я, — стенув Чак плечима, — не дуже в курсі. Знаю тільки, що грівери щось таке роблять з людиною, від чого та потім довго мучиться. А коли все закінчується, людина стає… іншою.

Томас відчув, що в нього з’явився шанс нарешті отримати бодай одну чітку відповідь.

— Іншою? В якому сенсі? Яким чином грівери можуть змінити людину? Галлі саме це мав на увазі, коли говорив про «ужалених»?

— Ш-ш-ш, — приклав Чак палець до губ.

Від досади Томас мало не заверещав, але стримався. Він твердо вирішив повернутися до цієї розмови пізніше, захоче Чак того чи ні.

Альбі з Ньютом протиснулись крізь натовп у центр і зупинилися біля люка, що вів до Ящика. В тиші Томас розчув скрегіт і гуркіт підйомника і згадав власну страхітливу подорож напередодні. Йому стало зле, наче він заново переживав жахливі хвилини по пробудженні в темній кабіні. Хай хто б там зараз перебував в Ящику, Томас щиро йому співчував, розуміючи, як йому тяжко.

Пролунав приглушений стукіт: підйомник прибув.

Згоряючи від нетерплячки, Томас спостерігав, як Ньют з Альбі зайняли позиції обабіч люка, взялися за прості гакуваті клямки, закріплені на кожній зі стулок, і водночас потягнули їх. З гучним гуркотом стулки впали на землю, піднявши в повітря клуби пилу.

Запанувала напружена мовчанка. Десь іздаля долинуло мекання кози. Ньют нахилився, щоб краще розгледіти новачка, і Томас теж гойднувся вперед, наскільки було можливо, намагаючись побачити людину в кабіні.

Раптом Ньют різко випростався; на його обличчі читався подив.

— Святий… — видихнув він, дико роззираючись навсібіч.

Реакція Альбі, який