Джеймс Дашнер - Бігун у Лабіринті

Лабіринт власними очима, немов усі відповіді були написані на його стінах.

Альбі виставив руку і зупинив Томаса, легко відштовхнувши назад.

— Туди не можна, шлапак.

Томас стримався і лише запитав:

— Чому?

— Гадаєш, я задля розваги вранці підіслав до тебе Ньюта? У Правилі Номер Один ідеться, що ніхто — абсолютно ніхто! — крім бігунів, не має права виходити в Лабіринт. Це єдине правило, за порушення якого не буває пощади. Посмієш його порушити — і якщо доти тебе ще не прикінчать грівери, за них це зробимо ми, ясно?

Томас знехотя кивнув, подумавши, що Альбі напевно перебільшує. Принаймні хотілося б у це вірити. Хай там як, та коли після нічної розмови з Чаком ще були якісь сумніви, то нині вони зникли: Томас хоче стати бігуном. І він ним стане. Він зобов’язаний потрапити в Лабіринт. Попри все, що Томас довідався і побачив на власні очі, його магнітом тягло туди.

Раптом його увагу привернув ледь вловний рух у верхній частині лівої стіни. Він швидко обернув голову і встиг помітити, як у заростях плюща щось майнуло і враз зникло, зблиснувши сріблястим.

Томас тицьнув пальцем у тому напрямку.

— Що то було? — не стримався він.

Альбі навіть не озирнувся.

— Скільки разів повторювати — жодних питань до закінчення, шлапак! — він помовчав, потім глибоко зітхнув. — Жуки-жалюки. З їхньою допомогою за нами спостерігають Творці. Тобі ліпше не…

Раптом його урвало пронизливе виття сирени, що пролунало по всьому Глейду. Від несподіванки Томас присів, затулив вуха долонями й очманіло закрутив головою: серце мало не вискочило з грудей. Але, поглянувши на Альбі, він заспокоївся.

Альбі, здається, зовсім не злякався, а лишень… збентежився. Здивувався. А сирена все ревіла.

— Що відбувається? — запитав Томас. У нього відлягло від серця: його «екскурсоводові» не здавалося, що настав кінець світу, — втім, якщо і настав, то Томасу вже набридло повсякчас чогось боятися.

— Дивно, — промовив Альбі та примружився. Томас подивився у бік Різниці: люди, що працювали в загонах, вочевидь, теж вельми здивувалися, бо всі роззиралися навсібіч. Один з них, низенький худий хлопчина, крикнув Альбі, чомусь при цьому дивлячись на Томаса:

— У чому справа?

— Гадки не маю, — сухо кинув Альбі у відповідь.

Томасові урвався терпець.

— Альбі! Що відбувається?

— Ящик, гнилоголовий! Ящик! — кинув Альбі на ходу.

— А що з ним? — не вгавав Томас, намагаючись встигнути за ним. Йому хотілося закричати: «Відповідай мені негайно!»

Альбі не відповів і навіть не збавив кроку, і, наблизившись до Ящика, Томас побачив, що з усіх кінців Глейду збігаються підлітки. Серед них був і Ньют. Намагаючись стримати наростаючий страх і переконуючи себе, що все буде гаразд і всьому цьому є логічне пояснення, Томас гукнув його:

— Ньюте, що відбувається?!

Побачивши Томаса, Ньют кивнув і пішов назустріч йому на диво спокійним — як на таку метушню — кроком. Підійшовши, він поплескав Томаса по спині.

— Це означає, що до нас прибуває черговий чортів новачок, — Ньют замовк, спостерігаючи за реакцією Томаса. — Просто зараз.

— І що?

Уважніше придивившись до Ньютового обличчя, Томас зрозумів: те, що він помилково прийняв за спокій, насправді було розгубленістю; судячи з усього, його новий приятель здивований, а може, навіть зрадів.

— Що? — вигукнув Ньют, навіть трішки роззявивши рота. — Зелений, до нас іще ніколи не надсилали двох новачків упродовж одного місяця, не кажучи вже про два дні поспіль.

Сказавши це, він помчав до Домівки.

Розділ 8

Просигналивши повні дві хвилини, сирена врешті замовкла. За той час цілий натовп зібрався у центрі майдану навколо сталевих стулок, крізь які — з подивом згадав Томас — він потрапив сюди лише вчора. «Вчора? — подумав він. — Невже це було тільки вчора?»

Хтось постукав його по ліктю; обернувшись, він знову побачив Чака.

— Як справи, зелепушу? — запитав той.

— Чудово, — відповів Томас, хоча це була чистісінька брехня. Він кивнув на стулки. — Чому всі так сполошилися? Адже всі ви потрапили сюди саме так.

Чак знизав плечима.

— Не знаю, просто завжди все відбувалося чітко за розкладом. Раз на місяць, в один і той самий день. Можливо, керівники вирішили, що послали тебе сюди з великої дурості й тепер відпровадили когось на заміну, — Чак штовхнув Томаса ліктем у бік і по-дитячому хихикнув, що, на диво, викликало в Томаса ще більшу симпатію до хлопчика.

Він підкреслено суворо подивився на нового приятеля.

— Часом ти просто нестерпний. Серйозно кажу.

— Еге ж, але ми тепер друзі, правда? — тепер Чак аж захрюкав од сміху.

— Здається, ти не залишаєш мені вибору.

Томасові й справді потрібен був друг, і Чак був найкращою кандидатурою.

Хлопчик задоволено схрестив руки на грудях.

— Радий, що питання залагоджено. В такій дірі кожен потребує приятеля.

Томас жартівливо схопив Чака за комір і сказав:

— Гаразд, приятелю. Тоді будь ласкавий називати мене на ім’я. Томас! Запам’ятав? Бо скину тебе в шахту, коли поїде Ящик…

Його раптом осінило; він відпустив Чака.

— Стривай-но. Ви ніколи не…

— Пробували, — відповів Чак, не встиг Томас і договорити.

— Пробували — що?

— Залізти в Ящик після того, як нам доставили посилку, — сказав Чак. — Не спрацьовує. Ящик не рушить з місця, поки в ньому хтось є.

Томас згадав, що те саме йому розповідав Альбі.

— Я знаю, та що як…

— Пробували.

Томас ледве стримався, щоб не заричати від досади.

— Хлопче, з тобою важко говорити. Що саме пробували?

— Проникнути всередину, коли