Владислав Крапівін - Тінь Каравели

— Ой, який смішний!

Після ведмедя Милка звернула увагу на мене. Тихенько запитала:

— Павлику, а це хто?

— Це Владик, — відповів Павлик. — Я ж тобі розповідав.

— А-а, — сказала Милка й чомусь стала серйозною. Павлик винувато глянув на мене й суворо сказав Милці:

— Давай розв'язувати задачки… коли вже прийшла. А то протовчемося до вечора.

Я посміхнувся у думці: влип бідолаха Павлик. І пішов до себе…

Того дня рано прийшла з технікуму Тетяна. Вона вирішила допомагати мені готувати уроки й довела мене до сліз. Потім я збунтувався і довів до сліз її. У цю ж мить постукав Павлик і викликав мене до кухні.

— Нарозв'язувались? — сказав я. — Пішла?

— Ні-і… — Павлик зітхнув. — Розумієш, Владьку, їй не можна… У неї батько нерідний. Він з неї завжди знущається, коли матері немає. А мати пізно приходить…

Я відчув одразу, як незручно йому, як важко говорити.

Він, певно, до кухні витяг мене навмисне: тут, у напівтемряві майже не видно облич. Непомітно, якщо почервонієш, я вже знав, що він скаже далі. Павлик сказав:

— Знаєш, нехай вона посидить сьогодні. У нас. Га?

Хіба я міг заперечити? Зрештою, це ж вона витягла Павлика з затопленого підвалу.

Я лише запитав:

— А як… А Каравела?

— Ну й що? — квапливо промовив Павлик. — Думаєш, вона не зможе грати? Думаєш, вона дурна? Це тільки здається попервах, що дурна, а насправді розумна. Вона…

От уже цього я не сподівався! Нашу Каравелу, нашу таємницю — якомусь дівчиськові? Павлик із глузду з'їхав! Ні, справді, що за дурниці!

Але поки я добирав слів, щоб висловити своє обурення і образу, Павлик знову квапливо заговорив:

— Ти знаєш, які вона книжечки принести може? У неї вдома їх ціла купа, от слово честі, хоч сам запитай, вона скаже. Ось побачиш, ще краще буде. Ти, Владьку, тільки на неї не супся, бо вона тебе боїться.

— Мене?

Чесно кажучи, я клюнув саме на цей гачок. Усе-таки здорово, коли тебе, першокласника, боїться отака дилда.

Того вечора гра не клеїлася. У мене слова просто застрявали. Соромився я при Милці відкривати наші таємниці й вигадувати нові. І злостився на неї. Та й Павликові було незручно; він лише намагався удавати, що все гаразд.

Наша Каравела застряла на одному місці, ніби в борошняному киселі. Ми не могли вигадати нічого цікавого.

Милка, певно, все зрозуміла. Але не йшла, сиділа. Серйозна й уважна. І раптом сказала, не дивлячись на нас:

— Я одну книжку читала про шаблезубих тигрів. Вони на острові жили. Давайте відкриємо цей острів. І влаштуємо полювання…

Вітер злегка ворухнув наші вітрила.

— Цей острів який? — з надією запитав Павлик.

— Як-то «який»?

— Ну, які береги, скелі, дерева? — похмуро пояснив я. — Треба ж знати. Гадаєш, так просто? Відкрили — і все? А раптом перед ним підводні рифи? Ще наскочимо…

— Який ти швидкий! — запально сказала Милка. — Відкрий, тоді й довідаєшся! Звісно, рифи… Треба на шлюпці розвідати, а не лізти навмання.

— От і вирушай, — запропонував я. — На шлюпці… А вам не можна. Ми кермо повинні тримати і вітрила.

— Гаразд, — неголосно погодилась Милка. Помовчала і заговорила, дивлячись у вогонь: — Ну от… Це великий острів… Не дуже великий, середній. У нього береги високі. Жовті від глини. І скелі високі. А вгорі суцільні джунглі. З однієї скелі збігає у море струмок. А на кручі стоїть кам'яний ідол, великий такий і зубатий. Його дике плем'я зробило. Тільки зараз племені немає, його вже зжерли шаблезубі тигри.

— От тварюки! — зраділо вигукнув Павлик і смикнув затвор уявного карабіна. — Ну, ми їм дамо!

І все-таки вечір був не такий, як досі. Удвох було краще. Я втішив себе тим, що Милка більше, певно, не з'явиться. Але вона з'явилася. Наступного дня.

— Диви, що вона придумала! — бадьоро сказав Павлик, а очі у нього були винуваті.

Милка здогадалася, як робити над морями день і ніч. Вона принесла два клаптики: білий, з вишитим жовтим сонцем, і чорний, шовковистий, з білими паперовими зірочками. Ці клаптики можна було по черзі розстилати на тумбочці.

Коли б таке вигадав Павлик, я б одразу сказав, що це здорово. Але зараз мені стало образливо.

Я прискіпався:

— А якщо вечір? Чи ранок? Тоді як, га?

— Щось також можна придумати, — тихо сказала Милка. — Я сьогодні вдома подумаю.

Вона це мені сказала, а не Павликові. Ніби питала у мене дозволу. Була вона зараз якась нерішуча, сиділа на краєчку стільця і роздивлялася свої валянки. У цю хвилину я зрозумів: плювати їй на Павликову арифметику.

— Ну… гайда, чи що, — похмуро промовив я і перший поліз під карту, в нашу «каюту».

Того вечора справи пішли краще. Милка майже не ніяковіла, я вже не соромився, Павлик радів, що ми не супимося одне на одного.

Коли Милка пішла, Павлик потупцявся трохи коло мене й ніяково сказав:

— Послухай-но… Нехай вже вона приходить, коли їй так хочеться…

Що його вдієш? Я погодився, хоча й без захоплення:

— Нехай…

Минув тиждень, і до Милки я майже звик. Я звик, але все поглядав на Милку скоса. Це теж була звичка.

Якось після уроків Милка наздогнала мене біля дверей школи.